1 січня Українська Нація згадує 111-й день народження Степана Бандери.
Пpо це повідомляє на своїй стоpінці у Фейсбук Олег Тягнибок.
Провідника в бурхливі роки Других визвольних змагань, людину, Ім’я якої стало характеристикою свідомих українців.
Москва назвала нас бандерівцями, як раніше мазепинцями і петлюрівцями, але ми сприймаємо це звання, мов найвищу похвалу. І вбивство Бандери московським найманцем – це злочин, про який пам’ятають українці. І ще помстяться кривавій Москві, яка повинна бути знищена як ворожа для всього світу імперія.
Постать Бандери – не просто випадок. Попри всі чужинецькі стереотипи, він не був лише лідером націоналістичного руху, хоча саме він зберіг і посилив Організацію Українських Націоналістів. Це постать надзвичайного інтелектуального лету. І якби всі ті малороси-хохли, задурманені московською пропагандою, прочитали хоча б кілька сторінок його праць, вони би прозріли.
Бандера не лише аналізував сучасне йому становище, а й прогнозував ті виклики, перед якими Україна стоїть і досі. Ось що можна знайти у «Перспективах української революції”: “Чинники, які кермують політикою західніх держав, а головно США, Великобританією і Францією, мають засадничо інші цілі супроти СССР і наших народів, ніж ті, до яких змагає наша боротьба — до розвалу й розподілу російської імперії, СССР, і до побудови національних держав…».
І хіба поведінка Заходу після Другої світової не нагадує про Нормандські формати?
«Політика Заходу пішла проти здорового глузду, далеко поминаючи інтереси не тільки поневолених народів, але й свої власні…Ясним стало, що в ім'я сумнівного миру західні потуги свідомо відписали большевикам цілу низку народів Східньої та Центральної Европи».
Ну і про несприйняття Заходом революційних змін, яким нас постійно лякають поважні інтелектуали.
«Якщо на Заході не люблять революції, як чинника історичних процесів, то, напевно, не з принципових мотивів…Сьогоднішня Франція виводить свою республіканську еру від революції, Англія також завдячує свою демократію революції. Якщо вони можуть високо ставити внутрішню революцію як процес державно-устроєвого і суспільного перевороту, то скільки вище мусить стояти значення національно-визвольної революції, як процесу визволення нації з-під чужого панування і неволі».
В пошуку союзників ОУН не орієнтувалась лише на західні держави, що тільки до певної межі були готові боротися з московським большевизмом. Як пише Бандера, наші союзники - це насамперед ті народи, що опинилися в неволі російсько-большевицького імперіалізму, борються проти нього за власне життя і свободу та ставляться прихильно до самостійності й соборності України. Як цього розуміння не вистачає нинішній українській дипломатії!
Замість концентрації зусиль на підтримці поневолених Москвою народів, що страждають від асиміляційної політики Кремля, соціального гноблення, українські президенти мов по свячену воду вдаються до Берліна та Парижа – де майже офіційно домінує ідея примирення з Москвою, ідея нової «розрядки».
Бандера – це не забронзовілий ідол, а немеркнучий дороговказ. Бо ж більшість завдань, поставлених ним, ми так і не довели до кінця. Тому згадуємо величну особу Провідника, вчимось у нього, і продовжуємо боротьбу!
Сьогодні ж, 1 січня, долучайтеся до Маршів честі, гідності та свободи до Дня народження Степана Бандери по всій Україні!
