Кохання – то почуття шляхетне й благородне, воно виникає з першого погляду і затягує у свої тенета дедалі сильніше і сильніше. Кохання дарує крила, а інколи безжально їх ламає. Кохання – це радість і розпач, кохання – це мрії і сльози, кохання – це життя і смерть…
Про те як закохувалися в різні часи у Володимирі пише Орися Вознюк, наукова співробітниця ДІКЗ "Стародавній Володимир".
В силу рухливого, прогресивного ХХІ ст. – кохання теж видозмінилося. Воно стало віртуальним, швидким і нетривалим. Вже не пишуть дівчата листів до молодого солдата і не чекають від нього мелодійної відповіді. Всього лише кілька секунд і ваша смска вже на іншому кінці планети. А як воно було колись, виходити заміж із примусу, жити з нелюбом, навіть якщо ти князівна чи герцогиня і маєш все – окрім вибору чоловіка? Тебе видали заміж за знатного багатія не з доброї волі, а лише з вигодою, щоб врятувати сім’ю від банкрутства. Бо десь там з вини батька, чи братів - твоя родина повисла в боргах, бо вони просто програли власний маєток у карти. І тоді, швидкими темпами, ще зовсім молоду доньку видавали заміж за багатого шляхтича. Та хто не мріяв ще кілька сотень літ назад поріднитися з Острозькими, Радзивіллами, Корецькими, Потоцькими…
І юна красуня, ставала дружиною старенького шляхтича, котрий має купу золота та сотні кріпаків, але славиться своїми бридкими манерами. А все, що вимагалося від нової дружини – це народити купу синів, щоб знаменитий «татусь» створив ординацію і розділив все нажите «важкою працею» між синами. Доволі часто такі династичні шлюби ламали долі панянок, і все про, що вони могли – це податися з горя в монастир після смерті «горе-чоловіка».
Та історія не завжди складалася так печально. Інколи сімейні вузлички зв’язували до купи двох харизматичних, освічених і яскравих представників вищої касти. Бувало й таке, що до шлюбу наречені не бачили один одного і це не завадило їм покохати один одного, нехай навіть не з першого погляду.
Перший, найяскравіший шлюб на теренах Володимира – це шлюб володимирського князя Володимира Васильковича та чернігівської князівни Ольги, дочки князя чернігівського і брянського Романа. Вона була наймолодшою серед трьох сестер і двох братів. У літописі сказано: «У 1263 році у рік вбивства Міндовга було весілля в Романа князя (Михайловича). Видавав заміж він свою дочку, на ймення Ольга, за Володимира князя, сина Василькового, внука великого князя Романа (Мстиславича) галицького».
Глибина їхньої любові, поваги та взаємодопомоги описана в Галицько-Волинському літописі. Попри важку недугу князя Володимира, його дружина не відходила від чоловіка. Вони разом приймали послів, радились і вирішували державні питання. Хоч Бог не послав їм власних дітей, та вони вдочерили дитину, назвавши її Ізяслава. У літописі також зустрічаються записи де князь, будучи тяжко хворим, з любов’ю та великою шаною звертається до своєї княгині і згадує про дочку Ізяславу. «Хочу я послати по брата свого по Мстислава, щоби з ним я ряд учинив про землю, і про городи, і про тебе, княгине моя милая, Ольго, і про сю дитину, про Ізяславу, що любив я її, як дочку свою ріднюю. Бог не дав мені своїх родити за мої гріхи, але ся мені була як од своєї княгині народжена, бо я взяв єсть її од матері її в пелюшках і вигодував».
Такі теплі та щирі відносини між князем та його жінкою для того часу були й справді досить рідкісними. І Галицько-Волинський літопис є гарним свідченням їхньої взаємної любові. Коли помер князь Володимир, Ольга довго сумувала і плакала за коханим: «Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім воскресіння».
І хоч би як не літали стріли Купідона над тогочасним княжим містом і якби не ухилялися молоді хлопці та дівчата від його стріл, та маленький янголик таки поцілив у зовсім юне серце молодої шляхтянки Єлизавети Гулевичівни. Та мало хто знає її як Єлизавета, в історію вона ввійшла як Галшка Гулевичівна. Стародавній і знатний рід Гулевичів міцно вкоренився на Володимирщині. Її тато Василь Гулевич володів Затурцями та мав величезний маєток у Володимирі. Родина її була православною, про те близькість до Польщі позначилось на її імені. Дочку почали називати Гальжбетою, а згодом Галшкою. Галшка мала мудрих учителів та наставників. Її родовід був пошанований у суспільстві, та й сама вона отримувала щирі компліменти.
Одного разу, під час світського балу, саме у Володимирі юна Єлизавета зустрілася поглядом з невимовним красенем. Хто ж він? Промайнуло на думці в Гулевичівні. Весь вечір вони здаля стежили один за одним та не наважились заговорити. І лише пустотливі подруги шепнули на вухо, що це Христофор – наймолодший син Іпатія Потія. І саме з невинного погляду почалася велика історія кохання двох цікавих історичних постатей. Та не все так просто. Між молодим хлопцем та дівчиною постало питання релігії. Родина Галшки була православною, а Христофора – греко-католицька. Та мало того, батько хлопця був Володимиро-Брестським єпископом. Ї хоч як би там не змагалися представники релігійних конфесій за правоту своїх канонів, у молодих серцях зародилося відверто сильне почуття. Примирити дві абсолютно протилежні родини було досить важко, так само важко було бачити страждання власних дітей, тому Василь Гулевич та Іпатій Потій пішли на мирову.
Повінчали молодих у 1593 р. у Володимирській православній церкві. Батьки молодих подарували їм величезну суму грошей та маєток Несвіч і Городок. Здається, що щастя усміхнулось молодій парі, та на жаль, не надовго. Оскільки Єлизавета була православною, а сім’я Іпатія Потія, прейшла в уніатство і батько змушував Христофора також змінити віру, то родинне щастя почало потрохи згасати. Галшка довго вмовляла свого чоловіка не міняти віри, а батько Христофора, грозився синові відректися від нього, позбавити прав спадковості та розлучити з коханою дружиною. Але любов до дружини, витіснила почуття синівської покірності і він разом із дружиною втік до маєтку батька Гальжбети. Вибираючи поміж коханням і батьком, Христофор не витримав такого душевного навантаження, замкнувся в собі, мовчав, швидко захворів і помер, залишивши Єлизавету з малою дочкою Катериною на руках. Родина чоловіка звинувачувала у смерті сина молоду вдову, позивалась до суду, де грозилася забрати доньку, але добилися лише опікунства, а жити донька мала у домі матері до повноліття. Потії відсудили в неї маєток Городок, подарований на весілля.
Кохання, яке залишає по собі сакральні об’єкти – приречене жити вічно. Мало хто задумується над тим, проходячи повз величний Собор Різдва Христового, що це плід не тільки Божої любові, а й двох закоханих сердець. Любов надихає на подвиги, особливо якщо це любов сокровенно чиста. Саме так думав слонімський староста Ігнатій Садовський, будуючи для своєї молодої дружини Терезії із роду Четвертинських храм під назвою Серце Ісуса. Сама вже назва вказує на велику любов, яка ймовірно, зародилася вже не в молодому серці Ігнатія. На будівництво костелу єзуїтів подружжя виділило 50 000 тис. злотих. Серед тієї божої роботи Ігнатій Садовський помер у 1761 році. Скінчила добудову костелу його дружина. Як фундатор та великий благодійник, швидше за все Ігнатій Садовський був похований у своєму храмі. Як довго прожила його дружина – відомостей не маємо, але можна припустити, що похована вона була біля свого чоловіка. На жаль, з плином часу і бурхливими подіями, що відбувалися на Волинських землях, підземні склепи були повністю розграбовані.
Матінка-історія пам’ятає й сміливців, які йшли наперекір батьківській волі та одружувались без благословіння найрідніших. Так, власне, зробила Катерина Ружинська. 15 липня 1567 року її мама Настасія Львівна Єсманівна, дружина покійного князя Василя Ружинського, завітала до володимирського замку городського. А саме, до Якима Василевича – підстарости м. Володимира і пожалілася на свою блудну доньку Катерину. «Згорьована» мати розповідала, що донька, не питаючи у неї дозволу, пішла заміж проти її волі за якогось там Яна Панковського. І мало того, що вона так зле вчинала, так ще разом з своїм чоловіком, захопила один з її маєтків у Роговичах, налаштувала проти неї підданих, забрала пожитки й гроші і навіть помолотила жито і пшеницю. А коли вона княгиня приїхала відбирати своє майно, то той її нелюбий зять Панковський вигнав її та мало не вбив.
Хоч і тогочасні шлюби шляхти були договірними та носили певну вигоду з двох сторін, інколи траплялися й досить цікаві союзи. Хоч і зараз важко стверджувати чи кохали вони один одного чи ні, та те, що підтримували та розуміли один одного теж не мало значило. Одним із таких вдалих шлюбних союзів було подружжя Михайла Чацького з Констанцією Вельгорською. У шлюбі вони мали трьох доньок та двох синів. Михайло був старостою і ловчим володимирським, походив із знатного роду Чацьких, представники якого проживали у Волинському та Познанському воєводствах.
Ще один шляхтич, який подбав про долю своєї дружини – це Іван Ляховський. Бідолаха, мабуть передчуваючи власну смерть чи то з інших міркувань у 1556 році змінив запис у власному заповіті, де окрім 700 коп литовських грошей, вирішив віддати дружині Гелені села Ляхове і Щипотинь.
Кохання – здатне жити вічно, не тільки в серцях, що б’ються, а й у добрих діяннях та вчинках. Кохання – руйнує і будує, возвеличує і кидає до землі. А кохання яке ввійшло в історію, вже більше не зітреться з людської пам’яті і з покоління в покоління переходить в легендах і піснях.
