Думки з-під Соледару…
Свободівець Сергій Климець, позивний Клим, - боронить Україну на гарячій Донеччині – зараз він в районі Соледару. Нагадаємо, що це місто у Бахмутському районі. 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, захисник відвіз дружину та дітей у безпечне місце, 25 лютого відіспався, а 26 пішов у військкомат. Відтоді у лавах ЗСУ. Нам пощастило зв’язатися зі захисником та поставити кілька запитань… Говоримо традиційно – про війну та життя.
- Розкажіть про себе, про життя до так званої великої війни…
- Народився у Луцьку. Закінчив Волинський державний університет ім. Л.Українки, економічний факультет, спеціальність фінанси. Відслужив у війську – у прикордонних військах. Згодом переїхав до Львова і останніми роками, перед війною, жив з сім’єю фактично на два міста. Зі свободівцями з часів Майдану…
- Ви якимось чином готувалися до війни?
- Готувався з 2014 року. Займався страйкболом, їздив на збори. Про те. що маємо розвивати силовий блок, не раз говорив у середовищі націоналістів…
Десь за півроку до повномасштабного вторгнення до мене почала доходити інформація, що таки буде війна. Тому певною мірою я був до неї готовий…
- Ви давно поблизу Соледару?
- Вже понад 9 місяців. На загал ми фактично з червня 2022 року на нулі. Спочатку це була Харківщина, тепер Донеччина. Служив спочатку командиром відділення, потім бойовим медиком – спершу взводу, а згодом роти. У травні минулого року був поранений. Тепер я начальник служби ракетно-артилерійського обладнання. Скорочено РАО.
- Яка у Вас там ситуація?
- У нас більш - менш спокійно по прямих стрілкових боях. Хоча, звісно, артилерія та дрони працюють. Також восени минулого року росіянці намагалися наступати… Свою теперішню посаду я обійняв у листопаді минулого року.
- Зброї вистачає?
- У нас підрозділ легкої піхоти. Ту зброю, яку нам потрібно, нам видають. Але звісно що все треба випрошувати і отримувати. Дуже погано, що не вистачає людей.
Нас вже давно потрібно було замінити хоча б з огляду на ті умови, в яких ми живемо. Ми хочемо воювати і далі. Тільки ж дайте трохи відпочити.
- Ця втома, що накопичилася за час війни, – це напевно найважче…
- Уявіть ситуацію. Ви живете в підвалі біля нуля. Виходите на нуль – залазите в окоп, тобто в нору. Вертаєтеся назад - залазите в підвал і живете там два дні. Без води, без світла, без опалення. І так на протязі багатьох місяців. В підвалі ще хоч свічку можна запалити, щоб було тепліше. А на нулі – сама тільки нора. І скрізь миші, щурі, таргани…
І ніхто не говорить, коли ми звідти вийдемо, коли побачимо рідних. І звісно що по нас також стріляють – тобто треба нести службу.
До речі, на Харківщині, де у нас не було інтенсивних боїв, а радше артилерійські перестрілки - у нас були більш-менш нормальні бліндажі, більш-менш нормальні умови, приміщення з буржуйками. Тут - зовсім інша ситуація. Тут на нулі усі живуть в норах…
Уже є перші випадки туберкульозу – від цих жахливих умов хлопці починають хворіти…
- Доводилося чути, що в тих краях, де Ви зараз, дуже масна земля. Нереально відмити взуття, одяг.
- Найжирніша земля, яку я зустрічав, була на Харківщині. Тут, на Донеччині, вона все ж менш жирна. На Донеччині чорнозему метр, а на Харківщині від півтори до двох. І земля настільки жирна, що варто просто доторкнутися, і вже чорний слід… Машини не їхали – ця земля іще й дуже слизька.
- Що допомагає Вам триматися?
- Я тут, щоб не воювали мої діти. Цю війну має закінчити наше покоління. І - відгородитися від так званого «сусіда» усім, чим тільки можна. Щоб наші діти жили в щасливій країні і займалися тим, чим хочуть.
Я вірю, що ми побудуємо кращу країну, ніж навіть Швейцарія чи Німеччина. У нас є всі можливості для цього.
- Що найважливіше треба знати про ворога?
- На початках вони не розуміли ситуації. Не розуміли, що по них так само будуть стріляти і будуть їх вбивати. А на загал воюють досить добре. І зброя у них є. От тільки людське життя у них не цінується на рівні держави. І ще практично у кожному живе імперське его. Вони хочуть нас захопити, обернути на рабів, бо ми, на їхню думку, нібито братні народи…
Ворог прийшов до нас, щоб покарати за непослух, тому головне для них – це завдати нам якнайбільше шкоди.
- Що маємо зробити для Перемоги?
- Кожна людина в Україні, яка не на фронті, повинна допомагати фронту. Хтось грошима, хтось своєю роботою, хтось своїми ідеями. Навіть ми, солдати, перебуваючи на нулі, знаходимо час, щоб залучити певні кошти, залучити нові ідеї для боротьби з агресором, для того щоб зберегти своє життя, знищити противника.
І не може бути такого, що багатій дав на військо 10 000 гривень – і все, він відкупився. Допомагати фронту треба невтомно, на постійній основі.
- Що плануєте на весну?
- На весну запасаємося терпінням. Воюємо далі і робимо все для армії, для фронту.
А головне, що суспільство не повинно забувати, що ми, перша хвиля захисників, вже закінчуємося на фронті, і з цим треба щось робити. І зброя на фронті закінчується також, і з цим також треба щось робити.
Суспільство має бити на сполох, має тиснути на владу, аби швидше ворушилася, швидше шукала рішення. Ті, хто в тилу, мають залучати до цієї боротьби тих українців, які зараз живуть за кордоном. Можливо, варто вийти на акції протесту десь у містах Європи...
Перемога ще, на жаль, не так близько, як це дехто собі уявив…
Джерело: Тижневик ВО "Свобода"
