Чи доцільно під час Провідної неділі залишати на могилах рідних продукти (крашанки, паску тощо), адже вони приваблюють тварин, які певною мірою знеславлюють поховання?
На це запитання відповідає ієромонах Марк Левків у часописі Волинської єпархії ПЦУ, - інформує ВолиньUA.
Тут ми маємо справу ще з однією практикою, що своїм корінням сягає дохристиянського українського минулого, а номінальними православними введена в ранг чи не найважливішого обряду Провідної неділі. З сумом мусимо визнати, що крім цього звичаю, існує цілий комплекс хибних практик, пов’язаних із поховальним обрядом, які ведуть своє походження із поганського розуміння смерті та потойбічності, з бажання задобрити померлого, щоб не шкодив. А через небажання чи лінивство наших вірних відсівати «полову від зерна», а то часто і через їх невігластво, ці заблудження існують до цього часу, культивуються і передаються нащадкам «ревнителями минувшини». А часто вистачило б просто задуматися, чи потрібно так чинити, яка причина цього чи іншого обряду, який зміст виконаної дії – і багато непотрібного, а то і ворожого християнському вченню перестало б існувати.
Наприклад, дуже часто бачимо, коли наші вірні вкладають у труну комплект нового одягу, гроші, інші улюблені речі померлого (останнім часом навіть мобілки) тощо. Хіба ж ми не знаємо, що найкращим одягом душі перед Богом будуть добрі справи її життя і наші молитви за неї, а коли дійсно була б їй потреба в одязі, то чи Господь, Який польові лілії вбирає так, що й Соломон у всій своїй славі не одягався, чи ж не забезпечить одягом вірних своїх? Чи ми думаємо, що одяг, даний нами, лежатиме в труні нетлінним і чекатиме там другого славного пришестя Господа нашого Ісуса Христа?
Ще більше нерозуміння і подив викликає покладення грошей у домовину. Що там буде купляти? Чи, може, маємо якесь дивне бажання, виховане нашим корумпованим часом, підкупити тими грішми Суддю Праведного, коли Він зі славою прийде судити живих і мертвих? Чи самі відкупляємось перед померлим за нашу нечуйність, наші провини перед ним, що скоїли їх за життя його? Непотрібні вони йому! Чи не краще наші провини омити покаянням, добрими справами і молитвою за упокій душі спочилого, яка і є виявом любові до нього і нашим благанням перед Богом за прощення гріхів покійного?!
Коли ж відвідуємо могили рідних наших, несімо туди не їжу й пиття, а наші щирі молитви за них. Не потребують вони наших харчів, та й, зрештою, немає там наших близьких. На цвинтарі є наші спогади, квіти, хрест, могила, а вони – в іншому місці, зовсім в іншому. Кому ж лишаємо цю їжу, як не звірам? Уявімо, що там робиться після нашого відходу, вночі. Як створюють на місці поховання шабаш дикі тварини, собаки і птахи. Як вони розтягують цю їжу (зазвичай освячену!) по цвинтарю, гризуться за неї. Хіба так ми прагнемо пошанувати це останнє місце спочинку тіла нашого близького, місце, яке повинне слугувати для нас як молитовний куточок за свого переставленого рідного, згадкою про нього, «школою, де мертві вчать живих»? Воно повинне утримуватись у порядку і чистоті, а ми часто не тільки не приберемо його, а ще й своїми діями спричиняємося до його осквернення. А коли маємо бажання «нагодувати» померлого, зробити його причетним до святкового столу, то краще приготовлені харчі роздати бідним, нужденним людям, зробити цю добру справу в його пам’ять.
А Провідної неділі всією родиною підімо на цвинтар, до могил своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною радістю та разом зі священиком привітати великоднім привітом. Щоб розділити з ними радість Христового воскресіння, засвідчити впевненість у воскресінні загальному. І не спиртним, а тихою молитвою пом’янути тих, що перейшли від нас в «інший світ» у надії й очікуванні власного воскресіння.
Читайте також: Пам'ятник на честь радянських воїнів у Ковелі - більше не об’єкт культурної спадщини
