Їдучи до Кладнева аби написати статтю про це село, зупинилися посеред лісової дороги на місці ще одного давно стертого з лиця землі села Ішів, або як його ще називають, додаючи приставку старий. Повернемося у минуле і розкажемо про останній день того старого Ішева.
На той берег за один грош
На початку ХХ століття села на Західному Бузі розташовувалися близько один біля одного через три-чотири кілометри. Річка у житті селян відгравала важливу роль. Коритниця, Чмелево, Граєвка, Старий Ішів, Кладнів – села з української сторони. Солтиси, Скригичі, Дубенка з польського берега. У Солтисас була школа до якої ходили і кладнівчани, у Дубенці – ринок. За один грош місцеві євреї поромом переправляли з берега на берег.
Проїхавши Граєвку (тепер це околиця Коритниці), потрапляємо у ліс. Ще не встигли намилуватись шатами крилатих сосен, як під'їхали до містка через рівчак. За ним за Польщі проживала одинока жінка полька Казімєжа Куровська, або просто Казя. Її іменем стали називати цей рівчак і старші покоління й донині називають його не інакше, як Казін рів. За Казимириним будинком на деякій віддалі не було помешкань, а далі починалась основна вулиця Ішева.
На місці зниклого села Ішів
-В Ішеві жила одна польська сім’я, але я не дізнався їхнього прізвища. Лише знаю ім’я доньки – Дануся. Євреїв тут не було. Село мало одну вулицю з трьома десятками будинків. В деяких джерелах пишеться, що вже у 1938 році село не існувало. Це неправда. Воно існувало до кривавої ночі 6 березня 1944 року, - розповідає Олександр Ольховський, мама якого в дівоцтві Марія Пеценюк народилася в Ішеві.
Кривава березнева ніч
Навколо палала Друга світова війна. Ночі були довгими та тривожними чи не в кожному селі. Та особливо темними вони були в селах над Бугом, де поляки вбивали українців, а українці поляків. У 1943 році у Стенжаричах поляки створили плацувку і небезпека для навколишніх сіл тільки зросла. Відомою своїми звірствами в тих краях була польська банда братів Ожухів. Подейкували, що особливо вони незлюбили українців через знищений у Бендюзі костел. Спалили його за наказом німецької окупаційної влади, та поляки вину за його знищення чомусь поклали на українців…
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Історія величного волинського храму, який підірвали совєти
У своїй книзі «Трагедія Волинських сіл» краєзнавець Ярослав Царук не виділяє окремо село Ішів, але згадує братів Ожухів та трагедію Кладнева, де за його даними загинуло 40 українців. Свою історію про ті часи зберігають і в родині Ольховських.
Шостого березня 1943 року в хаті ішівця Дячука на ночівлю зібралося біля 20 осіб, в основному жінок та дітей. На підлогу накидали соломи і так на ній вмостилися, дрімаючи та тривожно чекаючи ранку. Сергій Пеценюк привів до цієї хати всю свою родину, сам ліг на підлозі, а дружина Ольга та малолітні доньки Марія, Ліза та Валентина спали на ліжку. Ще в одній сільській хаті теж на ночівлю зібралися люди.
Охорону виставили з жінок. Катерина Дячук з невісткою Ольгою стояли на одних чатах. На інших – жінка на прізвище Олещук.
Під ранок до хати зайшли двоє. Перев’язані навхрест кулеметними стрічками аби відразу налякати та показати серйозність намірів.
«Поляки», встиг тихенько сказати Сергій Пеценюк. Його одразу ж почали копати ногами. Дружина впізнала в одному з ранкових візитерів поляка Едика. «Спіть, спіть» - сказав він, а в Ольги Пеценюк запитав, де чоловіки, поцікавився чи приходять партизани. Відповіла, що нічого не знає, глядить трьох дітей і їй ніколи пхати носа у такі справи. Поляки вийшли з хати не зачепивши нікого.
На фото: крайній справа Сергій Пеценюк
-Дід встав та через вікно побачив, що село горить. З Кладнева їхав чоловік дідової сестри Теклі. Поляки якраз грабували оселі українців, витягували свиней, вантажили награбоване на підводи. Попереду їхньої колони їхала танкетка. Вбили тоді тільки тих жінок, що стояли на чатах. Катерина Дячук підняла руки та просилася аби не вбивали, так і знайшли її розпростертою на груші-рогатці, - розповідає Олександр Ольховський.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розповіли про унікальне село на Волині, у якому живе дві сім'ї
Діти дуже злякалися. Мама Олександра – Марія взяла подушку і разом з сестрами, влізли в холодну річку в кільце під кригою. Скільки просиділи там не знають. Батько їх довго шукав. Але добряче змерзлих дітей знайшли та забрали в Устилуг. Біля митниці в містечку ще й досі є три хати і в одній з них поселили біженців з Ішева.
З Коритниці на підмогу вирушили українці, але Ішів уже догоряв…
Дванадцять разів вколов багнетом
Після того випадку Сергій Пеценюк прожив ще два тижні. 19 березня разом з родичами та односельцями, йшов з Устилуга по корову через село Чернявку. З лісу вийшли троє з багнетами. Цей березневий день став останнім для п’ятнадцятирічних Олександра та Ганни – їх закололи багнетами. Сергій Пеценюк отримав кулю в потилицю. Вбивці зняли з нього чоботи, а онучі повісили на кущах. Вони рік висіли і нагадували всім, хто проходив повз про непокараний злочин. В той день загинуло дев’ять осіб. Дмитро, на очах якого вбили його дітей Олександра та Ганну, в одному з нападників впізнав свого знайомого, звернувся до нього, а у відповідь: «Митю, тихо, то так треба». Дванадцять разів знайомий поляк вколов Дмитра багнетом. Дев’ять років він ще прожив, залишившись інвалідом на все життя.
Після тієї розправи їх всіх поховали в спільній могилі і аж через п'ять місяців перепоховали кожного окремо за християнським звичаєм.
Після підпалу Ішева, поляки через Кладнів їхали на Бистряки у сусідній Любомльський район. Та і тут встигли накоїти біди. Вскочили в будинок та застрілили Надію Пеценюк. Якимось дивом її чоловік Микола встиг викинути доньок Марію та Єлизавету через вікно. Сам не встиг, отримав поранення в ногу, однак вижив і прожив, накульгуючи до 1980 року.
Наступними жертвами катів стала родина Бориса Пеценюка, яка повернулась із Горохівського району, куди була вивезена при перших совітах. В Кладневі вони встигли збудувати лише тимчасову землянку. В той трагічний ранок із комина цієї землянки йшов дим і він видав помешкання Пеценюків. Кати живими не залишили нікого - ні дорослих, ні дітей.
Роками розкидані по різних районах Волині кладнівчани, налякані тими кривавими подіями, боялися повертатися до рідного села. Ішівці так і не повернулися. В лісі за колючкою прикордонних стовпів є бетонна основа, а на ній залізний хрест – все, що залишилося на згадку про Ішів.
Ярослава КОЛОСКОВА
