У редакцію «Вісника+К» надійшов лист, який просто шокував: «Брат місяць лежав на брудній мокрій підлозі без медичної допомоги. Він кричав, просив допомоги у дружини і сина Тараса, які проживають з ним в одному будинку, та вони не реагували. У результаті у нього утворилися страшні пролежні…», – написала пані Романчук. Перша думка – у листі перебільшено. Бо ж не може так бути, щоб у ранах людини черви завелися, а жінка, хай і колишня, та діти навіть лікарів не викликали!
«Місяць лежав і кричав про допомогу»
68-річний житель Ратного Микола Якович Волох уже три місяці лікується у Ратнівській лікарні. Потрапив він сюди наприкінці вересня. Серед численних діагнозів (виписка є у редакції) стоїть «кахексія» – стан крайнього виснаження, який виникає при голодуванні. А привезли ж його з рідного будинку!
– Він у тому будинку живе з жінкою Лідою, хоч вони і розлучені. А ще із сином Тарасом. Дочка мешкає у Луцьку. Старший син Вітя має свій дім у Ратному. Він і подзвонив мені 18 вересня, що брат Коля дуже хворий, – підтвердила у телефонній розмові Галина Яківна. Вона з чоловіком живе у Старій Вижівці. – Уже наступного дня поїхали з чоловіком та дітьми до нього. Побачене нас шокувало: Микола лежав на підлозі мокрий, брудний, голодний. Як так можна було поводитися з живою людиною? Адже Ліда медсестра, працювала у лікарні. Де ж її милосердя? Досі на питання не знаходжу відповіді. З’ясували, що 19 серпня брат упав з велосипеда і зламав ногу. Після отриманої травми ні той, хто на машині привіз його додому, ні Лідія, ні його син Тарас не викликали лікарів. Місяць лежав на брудній мокрій підлозі без надання медичної допомоги. Коля розказував, що він кричав, просив допомоги у дружини і сина, які проживають з ним в одному будинку, та вони не реагували. У результаті у нього утворилися страшні пролежні, лівий бік майже весь згнив, по ньому повзали черви. Ми викликали швидку і завезли брата у лікарню. Хірург повідомив, що поставити на ноги Миколу вже не зможуть, минуло багато часу. Він і досі в лікарні. Гроші на лікування та догляд даємо ми з чоловіком і племінники. Рідні сини жодного разу Миколу навіть не поголили. Ми дуже вдячні лікарям, медсестрам, санітаркам хірургічного відділення Ратнівської лікарні, які так гарно доглядають мого брата. Завдяки їм він ожив. Ще треба буде реабілітація. На свої ноги він, швидше за все, уже не стане. Усе було б інакше, якби вчасно звернулися до лікарів. Ми з чоловіком готові забрати брата до себе у Стару Вижівку і доглядати. Але дуже боляче, що має трьох дітей, а вони від нього, по суті, відмовилися.
«Що ми, діти, від батька бачили»
Сестра описує жахливі речі, тож ми вирішили поцікавитися, чому діти так ставляться до свого тата. Зателефонували старшому сину Віктору.
– Батько має те, що заслужив, – сказав син Віктор. – Що ми, діти, від нього бачили? Людина усе життя пропила. З мамою розлучені ще з кінця 1990-х років. Її помилкою було, що хату не розділила, а один вхід залишила. Вона сама нас трьох на ноги піднімала. Я старший. Закінчив школу, хотів піти вчитися на агронома. А мама й каже: «Коли ж я вас витягну на свою зарплату?» Поля у нас були – так його там ніхто ніколи не бачив. Щодо хати, то її будувати допомагали й мамині батьки. З роботи свого часу тата попросили за п’янку. Тільки гроші з’являлися, бо ж пенсію отримував, зразу біг до магазину вино, пиво купляти. Їсти – ні. Бувало, у мами, коли вона не бачить, візьме те, що зварить. До мене подзвонить – я йому давав. А скільки від нього натерпілися! Скільки він маму з вилами кругом хати гонив! Усі сусіди бачили. Поліція приїжджала. Було й таке, що навіть двічі на тиждень. Виклики ж зафіксовані. Коли я женився, жили з жінкою у тій хаті. То хіба не було такого, що в дві години ночі їхали у село до тестів, бо воно, п’яне, з хати виганяло? А чому лікарів не викликали – так не раз мені дзвонили в дощ, у мороз: «Вітя, забери батька – у канаві валяється». Забирали, кидали у його кімнаті. Він кілька тижнів відлежувався і знову вставав. Думали, що й цього разу так само буде. А сморід у нього завжди стояв! Вічно засцяний! Та у хату зайти не можна було! Не знаю, скільки часу не мився. Дівчата вже у магазин його не пускали – на вулицю виносили. Я ж дзвонив раніше і тітці, і племінникам: «Приїдьте і подивіться, як він живе». Казали, що не мають як. Якщо так про нього дбають, хай би глянули, у яких умовах він жив, до чого себе довів. Розумію, що з батьком сталася біда. Рідко, але і я ходив до нього в лікарню, і моя жінка. Ми навіть були готові привести в порядок його кімнату, поставити ліжко, щоб перевезти додому. Їсти носив би, та й мама живе там. Але після того, як рідня почала писати у пресу, поліцію, суди – нічого не робитимемо. Хочуть – хай забирають. Нас зрозуміє тільки той, хто пережив те, що й ми.
Ми подали дві точки зору на сімейний конфлікт. Хто правий – судити не нам. У кожного своя правда.