У мережу виклали фото з Володимира за 1917 рік. На ньому жінки в хустках біля собору Різдва Христового (Христорождественської церкви).
Про це інформує Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир".
За часів Русі жінки, як головний убір використовували убруси — рушники білого кольору, часто прикрашені вишивкою, укладені навколо підубрусника (невеликої м’якої шапочки, що збирала та прикривала волосся). Убрус обов`язково зав’язували або заколювали під підборіддям. Його краї покривали плечі жінки.
Убрус, намітка та очіпок ще довго не впускали в нашу моду хустку. Лише в ХV-XVII cт. поруч з наміткою з`являється хустка і швидко захоплює жіночі серця. По-перше, вона практичніша, її швидше надіти, вона не заважає в роботі і не потребує спеціального укладання волосся. По-друге, хустка легше переться і сушиться, навідмінну від очіпка.
Як розповідають історичні джерела, вже у XVI–XVII століттях традиційним головним убором жінки Подніпров’я була біла бавовняна хустка. Траплялося, що її прикрашали геометричні орнаменти, вишиті різнокольоровими нитками, шовком, золотом чи сріблом. З XVIII століття в моду ввійшли хустки з яскравим квітковим орнаментом (часто на чорному фоні), запозичені з півдня — Молдови, Болгарії, Туреччини.
Звідси й ми маємо турецьку хустку, яка нині є майже у кожної господині.
Хустки були Фабричні та з Домотканого полотна (лляні, бавовняні, вовняні, конопляні). Полотняні хустки ще називали «старовіцька хустка» на Поліссі; «обрус», «убрус», «плат», «рантух» — на Західній Україні; «пінка», «півка» — на Лемківщині; «завійка» — на Лемківщині та Буковині; «рубець» — на Покутті; «ширінка» — у західних районах Східної Галичини; «пелена», «оковита», «рубова хустка» — на Рівненщині. Хустки з білої бавовняної тканини також мали регіональні назви: «довга хустка» — на Лемківщині, «тифтикова», «упоясова», «промітка», «тибеткова» — у західних районах Східної Галичини, «бавниця» — у північно-західних районах Східної Галичини.
Вовняні хустки мануфактурного виробництва на заході України називали «тернова», «шалянова», «салісуха», «бродська», на Лемківщині — «хустя», «хуша», «шмата», на Гуцульщині — «фустка», «фустина», на Покутті — «багрова хустка», у північно-західних районах Східної Галичини — «мацьок», у деяких місцевостях Поділля — «турпан», на Чернігівщині — «прохорівські бордусові», «карасирові» хустки.
З плином часу хустка стала символом традиційних обрядів. Починаючи від народження до самої смерті - вона супроводжує людину протягом життя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ретросвітлина: володимирчанка у вишитому одязі
