У братів Дмитра і Романа десять років різниці, різний професійний шлях і вподобання. Зате спільне дитинство, взаємні лящі, а віднедавна – спільна справа.
Про братів розповідає прес-служба 14-ої бригади.
І в мами Тані серце віднедавна сильніше болить за обох синів. Втіха лише в тому, що рідні брати служать разом.
-Та очевидно, хто кому в дитинстві давав лящі – Дмитро на 10 років старший, - сміється молодший з братів, Роман.
- Та все швидко змінилося, бо Роман швидко ріс, - додає жартома Дмитро.
Більше 10 років молодший з братів, Роман, віддав службі в війську, в складі танкового батальйону нашої бригади воював з 2014 року. Отримав кілька складних поранень, зокрема, і під час танкових боїв за звільнення Київщини навесні минулого року.
Роман ніколи не приховував, танки – його пристрасть. Про них він знає все і може говорити годинами. А ще він розуміє «характер» і «відчуває серце» кожного з броньованих велетів, незалежно від його модифікації й походження. Свого часу Роман із побратимами захищав «танкову честь» України і нашої бригади на міжнародних змаганнях «Tank Europe Challenge». І вже майже рік у складі ремонтно-відновлювального батальйону нашої Князівської бригади відновлює, дає нове життя і «ставить у стрій» пошкоджені українські і трофейні ворожі танки. Цього ж навчає і брата Дмитра, який за мобілізацією прийшов служити в ремонтно-відновлювальний підрозділ 14 омбр.
Пристрастю Дмитра були і залишаються велосипеди, впродовж років професійно, натхненно і успішно він займався велоспортом. А кілька місяців тому став до лав нашої Князівської бригади, пліч-о-пліч із братом роблячи свій вклад у нашу перемогу.
-Чи є різниця в ремонті велосипедів і танків? – звісно, сміється Дмитро, - вони різні. Але підходити до справи однакові: треба розумітися на тому, що робиш, любити це, робити свою справу відповідально і віддано. Адже кожен із нас, у тому числі, і є, хоча в армії людина нова, чудово розуміємо: від технічної справності «важковика» залежить, як від себе поведе на полі бою, а отже, життя і здоров’я наших побратимів.
Удома на Дмитра й Романа чекають дружини, діти, і улюблений пес.
А найбільше не на місці серце в мами воїнів. Щодня зідзвонюємося з ненькою, кажуть хлопці, розповідаємо, як справи, заспокоюємо, намагаємося, хоч і на відстані, дати відчути свою любов і підтримку.
-І наче все добре, але мама є мама – звісно, вона переживає, - каже Роман. – Єдине, що її хоч трохи заспокоює, це те, що ми разом, підтримуємо і в міру можливостей опікаємо один одного.
-Це і для нас самих важливо, - додає Дмитро, - так спокійніше не тільки нашим рідним, а й і нам самим. І робота робиться краще й швидше.
На перший погляд Роман і Дмитро не дуже схожі. До тієї миті, поки не усміхнуться. Посмішка, особлива, промениста, загадкова й щира, у них однакова. Від мами Тані.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Колюня я, 23 рочки пацану», - 14-та бригада розповідає про найвеселішу людину в підрозділі
