Лучани Анатолій Форманюк та Микола Кравчук відкрили в Луцьку кав’ярню «Старе місто». Донедавна вони не були знайомі. Хоч обидва воювали в 2014 році на сході у складі 51-ї бригади. Познайомилися вже у Луцьку – в школі лідерства для учасників бойових дій. Тоді й вирішили започаткувати власну справу.
Про це пишуть Волинські новини (автор Лілія Бондар).
30-річний Анатолій – спокійний та виважений. 32-річний Микола – енергійний та емоційний. Вони такі різні, але чудово доповнюють один одного, про це пише газета «Волинські новини».
НА ВЛАСНУ СПРАВУ – МІНІМУМ ГРОШЕЙ
«Наша кав’ярня – це невеличкий екскурс в минуле. Знаєте, історія – як наркотик. Ти починаєш нею цікавитися і вже не можеш зупинитися. Хочемо, аби люди знали історію Луцька й пишалися нею. І хоч до цього ні я, ні мій колега не мали справи з закладами громадського харчування, все-таки вирішили ризикнути. Розпочали з кав’ярні, а далі, може, й ще щось відкриємо. Час покаже, – усміхається Анатолій. – Сподіваємося, це не останній наш проект».
Чоловіки кажуть, що хотіли зробити щось незвичне. Мріяли, аби їхня кав’ярня стала туристичною родзинкою міста. Приміщення знайшли у всесвітній мережі.
«В інтернеті побачили, що у старому місті, недалеко від замку Любарта, здають в оренду приміщення. Довго не вагалися, відразу орендували. Подумали, якщо не ми візьмемо, то його забере хтось інший, – каже Анатолій. – Зателефонував Миколі, кажу: «Треба брати». Взяли і зробили кафе».
Вони облаштували усе власноруч за місяць. Від колишніх власників залишилися лише підлога і стіни. У першому залі навіть пересадили на стіни живий мох. Хлопці кажуть, що працювати доводилося допізна. Адже робили усе після роботи.
«У будь-який бізнес можна вкласти дуже багато грошей, а можна витратити мінімум, але вкласти в улюблену справу душу. І це неодмінно буде подобатися людям», – каже Анатолій.
Чоловіки переконують: аби відкрити власну справу, не треба багато грошей. Головне – мати бажання і наполегливо працювати.
«Найважче зробити перший крок. Але коли наважишся, то вже не зможеш відступити. Тому поставте собі ціль і впевнено до неї крокуйте. Не озирайтеся», – радить він.
«На щастя, у Луцьку є ті, хто цінує історію свого міста, – долучається до розмови Микола. – Дуже багато людей нам допомогли втілити нашу мрію. Вони підказували і навчали. Коли дуже хочеш щось зробити, то весь світ тобі сприятиме».
У кав’ярні продають багато видів кави та різноманітні чаї. Також тут величезний вибір тістечок та випічки.
«Пропонуємо відвідувачам дуже багато різних напоїв та тістечок. Але плануємо вигадати ще щось особливе. Може, це буде «Княжа кава». У нас також буде особливий торт. Хочемо, аби людина, яка приїхала до Луцька у гості, могла привезти звідси щось особливе. Як-от «Київський торт» зі столиці», – каже Анатолій.
Атовці розповідають, що втілити в життя відразу усе те, що запланували, годі. На все не вистачає коштів.
«Це нестандартна кав’ярня. Стіни, антураж – частинка історії Луцька. Локація кав’ярні – у старому місті, і це вже родзинка. Гріх було цим не скористатися. Зараз дуже мало людей гуляє старим містом. Майже порожні вулиці. Це дуже сумно. Хочеться затягнути сюди якомога більше людей. Аби вони ходили до нашого чудового замку. Більшість лучан навіть не усвідомлюють, яке чудове у нас місто, яку чарівну і давню історію воно має. Тож пишаймося цим», – каже Анатолій.
Власники «Старого міста» зізнаються: відкрили кав’ярню не заради прибутку, а заради задоволення.
«Якби це приносило великі гроші, то усі вже повідкривали б заклади харчування. Ми реалісти, розуміємо, що гроші – не головне. Хочеться після себе залишити щось хороше. Нам з Анатолієм буде дуже приємно, якщо залишимо для міста історичну спадщину. Люди мають знати, як місто змінювалося у різні епохи, що тут був з’їзд монархів. Ми – українці, ми маємо відроджуватися як нація, пишатися нашою історією. Хочемо, щоб лучанин у Львові міг сказати: «Чуваки, я з Луцька. Ви не чули про Луцьк? Приїдьте і подивіться. Бо у нас є на що подивитися». От приїде додому наш гість з Черкас, його запитають, що цікавого є в Луцьку. А він скаже: «Я був у такій крутій кав’ярні! Там є кликун і фотозона. В одному залі я побачив, як Луцьк розвивався у міжвоєнний період, а в іншому – у добу Середньовіччя». Нашому місту бракує драйву. Люди до такого не звикли. Їм більше подобається щось гламурне. А нам хочеться простоти".
"СТРАШНО БУЛО, КОЛИ УЯВЛЯВ, ЯК ЖИТИМЕ МАМА ПІСЛЯ ЗВІСТКИ, ЩО МЕНЕ НЕ СТАЛО«
Микола Кравчук вчився на журналіста. Анатолій Форманюк навчається ще й досі. Обрав юридичну спеціальність. Він каже, що раніше вчитися не мав змоги. Треба було гроші заробляти. Хлопець переконаний: краще зробити це пізніше, аніж не зробити ніколи. Не так давно він звільнився з патрульної поліції Луцька, каже, що розчарувався.
Микола пішов на війну добровольцем. Каже: завжди знав, що воюватиме. «Дід воював, батько теж. Знав, що і я буду», – зізнається він.
А от Анатолію у 2014 році надійшла повістка. Пробув в АТО майже рік.
«Пішов служити. Це якраз була перша хвиля мобілізації. Ще ніхто не знав, що на сході відбувається насправді. Нам сказали, що на навчання забирають, а відправили у пекло, – пригадує він. – Я не був добровольцем. Але це суті не змінило б. Якщо любиш Україну, то воюватимеш за свою землю. Тоді, у 2014 році, ми вірили, що все швидко закінчиться. Але зараз війна має зовсім інший формат».
Він воював під Іловайськом. Потрапив у полон до сепаратистів, де пробув десять днів.
«Нам сказали зайти в селище, забрати пораненого. Пообіцяли, що після цього приїде машина і нас забере. Поїхали по пораненого – потрапили у полон. Нас просто продали, підло здали. Президент Порошенко брехав, що по нас їдуть, мовляв, незабаром визволять. А це був лише піар-хід, – розповідає Анатолій. – Ніхто по нас і не збирався. Усюди фальш та обман. З цим треба боротися. А на війні особливо. На щастя, мене звідти визволили. Хай як дивно, але це зробив Володимир Рубан, який нині під слідством. Приїхали він і співачка Руслана Лижичко».
Чоловік зізнається: в полоні його ледве не розстріляли. Та він ніколи не казав батькам про те, що насправді відбувалося на війні.
«Мама нічого не знала. Навіть коли в полоні був, то батькам не казав. Щось вигадував, – каже Анатолій. – Найстрашніше, коли вперше чуєш стрілянину. А потім звикаєш, намагаєшся врятуватися. Коли вперше куля над вухом просвистіла, тоді зрозумів, що треба бути обережнішим. Страшно тоді, коли нема бою. А під час бою вже страху немає. Це адреналін. Ти вже ні про що не думаєш. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Найгірше – затишшя перед боєм. Тоді не знаєш, що буде далі. На війні я боявся не за себе, не за те, що помру. Мені було страшно, коли уявляв, як житиме мама після звістки, що мене не стало».
Анатолій каже, що з Миколою на війні, можливо, і бачилися, але не знайомилися і не товаришували.
«Там не хочеться з кимось ставати близьким, – зізнається він. – Не хочеться знайомитися. Бо сьогодні ти з ним розмовляєш, обідаєш, спиш поряд, а завтра він уже «Вантаж-200». Потім дуже важко збирати залишки від товариша в поліетиленовий пакет. Збирати кістки незнайомців значно легше. Але усе це насправді дуже тяжко».
Атовці кажуть, що на війні довелося надивитися на всяке. Побачили і смерть, і зраду. Але вони вірять у краще життя. Вірять, що і на Україну чекає хороше майбутнє.
«Не хочемо сісти, скласти руки й чекати, що хтось за нас це зробить, – каже Анатолій. – Для цього й відкрили кав’ярню – щоб нам було за що жити і людям було що показати».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: АТОвці Горохівщини вимагають інвентаризації земель та розірвання договорів з фермерами
