На жаль, ми пропустили той момент, коли програли перший рівень дискусії про прагнення України до НАТО. Чому? Адже Україна поламала плани агресора, виграла битву за Київ, триває мобілізація та комплектування бойових частин для подальших бойових дій. Ми отримуємо підтримку від інших країн, досягли успіхів у інформаційній війні на світовій арені.
Річ в тому, що у цій війні ми відстоюємо не стільки прагнення України до НАТО. Ми боремося за те, щоб повністю самостійно вирішування питання зовнішньої політики. Без жодної оглядки на москву. Без жодних обмежувальних механізмів, без диктовки ззовні. Ось що ми маємо обговорювати і чого маємо добиватися. Україна повинна повністю самостійно визначати власний зовнішньополітичний курс. Крапка.
Натомість, ми прийшли до того, що відбувається суспільне обговорення питання треба чи не треба нам до НАТО. Тут і справді багато питань і задач із зірочкою. До Альянсу нас і правда ніхто не кличе. Але і це нас при такій постановці питання не має хвилювати. Є курс на вступ в міжнародну організацію, а значить треба над цим працювати і все. Але ми допустили те, що дискусія із цього базового рівня, перейшла на інший.
На цьому рівні ми вже дискутуємо треба чи не треба. Візьмуть чи не візьмуть. А що подумає москва з цього приводу. І от тут пастка спрацювала. На переговорах в Стамбулі Україна обговорює з росією питання зовнішньої політики, яка є складовою національного суверенітету. В певній мірі це вже крок до його фактичного обмеження. Адже відмова України від вступу в НАТО на догоду москві, яка прямо зараз здійснює в Україні геноцид, це фактичне виконання вимоги агресора в тій чи іншій мірі. Це відкриття Скриньки Пандори.
Звісно всі ці перемовини дуже залежать від того, що відбувається на полі бою. москва взагалі не планувала ніяких переговорів, бо Україна вже місяць як мала бути знищена і принижена. Але український народ повстав у кривавій битві за свою свободу. Все стало дуже складно для путіна і для всіх цих «хароших рузкіх», яких продовжують шукати деякі в Україні й не тільки. Перемовини можуть використовуватися для досягнення різних політичних цілей, демонстрації світові того, що Україна готова говорити і це агресор недоговороздатний і все таке. Можуть бути намагання загнати агресора в різноманітні невеликі дипломатичні пастки.
Але я боюсь щоб керівництво нашої держави саме не потрапило до пастки. Треба пам’ятати, що цілі рф не змінилися. росіяни прагнуть нашого знищення. Те, що дехто називає «війною путіна» підтримується більшістю населення країни рашистів. І поступки у фундаментальних питаннях – це шлях до загибелі нашої країни. Такі поступки можуть призвести до деморалізації суспільства, втрати сенсу для західних країн нам допомагати тощо.
Більше того, коли ми і весь світ побачили те, що залишили по собі російські окупанти в Бучі та Ірпені… Масові страти, братські могили, ґвалт, мародерство. Після цього, невже досі треба прагнути побачити мир в очах Путіна? Зараз ці «переговори» потрібні хіба що для європейців, які самі подекуди трусяться від страху перед москвою.
Є купа залізобетонних аргументів за вступ до НАТО. І не треба розраховувати, що нас туди візьмуть без реформ, в тому числі, в політичній частині. Є фаховий матеріал Сергія Сидоренка, який пояснює дуже детально чому відмова від курсу на НАТО – це відверта дурня в нашій ситуації: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2022/03/23/7136465/
Крім того, подивіться як змінилася позиція нейтральної Фінляндії. Фіни, які не збиралися в НАТО, різко змінили думку.
Ситуація змінюється надто динамічно і за цими змінами не встигають в світі. Нам теж треба зберігати мобільність. І зараз якщо Україна візьме на себе якісь згубні зобов’язання перед агресором, перед воєнними злочинцями, ми ризикуємо цю мобільність втратити. А вона є одним із елементів нашого успіху в цій оборонній війні.
Моя ж основна думка в цьому випадку полягає в тому, що питання зовнішньої політики суверенної держави Україна не можуть стояти в принципі під питанням. Лише Україна може вирішувати в які союзи їй вступати. Бо завтра нам почнуть диктувати з якими країнами ми взагалі можемо розвивати стосунки, а з якими – ні. З ким нам торгувати, проводити військові навчання тощо.
Менше всього нас повинні цікавити інтереси і бажання воєнних злочинців, які займаються масовим фізичним знищенням українців та стирають з лиця землі нашу країну, міста і села.
Тож питання має стояти не про вирішення питання вступу чи не вступу в НАТО, а з приводу того, що москва не має права втручатися в наші справи і диктувати зовнішньополітичні рішення. І все. Чого б це не стосувалося.
Олександр Солонько - PR-фахівець, політичний аналітик
Спеціально для ВолиньUA
