Олександру Клачуку вже 73 роки, він пережив інсульт і говорить дуже погано. Але голова у нього світла. І пам’ять – дай Бог кожному таку мати! Він не погубив жодної назви містечок і сіл, в яких побував, імен друзів, з якими товаришував, їхні адреси. Та що там! Навіть кілька іноземних мов, які довелося вивчити протягом життя, й ті, каже, пригадає, коли потреба така виникне.
Про це повідомляє Вісник+К.
Від спекотної Туркменії охолоджувався в Норильську
Олександр Васильович родом із села Борисковичі. Після школи довго не роздумував і поїхав за компанію з іншими хлопцями у Казахстан. Поступив вчитися у монтажно-висотне училище в містечку поблизу Караганди. Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Потім були три роки армії в Туркменістані, на кордоні з Іраном.
«Я ще й потрапив у секретні війська, – розказує Олександр Васильович. – Працювали на спеціальній апаратурі, перехоплювали зашифровані повідомлення з Америки, Англії. Поки служив, англійську трохи підтягнув. Якби не спека літом, то можна було б там залишитися. А то доходило до плюс 57, і це було жахливо. І так я у тому Туркменістані напікся, що вирішив трохи охолодитися десь на Півночі. Опинився у селищі Талнах аж за Норильськом. Там майже всі жителі – це діти і внуки наших каторжан. Працював на будівництві, монтажником. Я вже там добре схолонув – мінус 45 і вітри такі холоднючі, що ми без ста грамів горілки не могли працювати. Через рік не витримала і втекла звідти жінка з дочкою Світланою. А я пробув у Норильську аж п’ять років. Страшне місце, всі зуби там погубив – не мав вітамінів. Як там ті засуджені виживали – не уявляю й досі…» – розповідає Олександ Клачук.
Дали квартиру по сусідству з Едітою П’єхою
Зізнається Олександр Васильович, що його все життя десь крутило і носило. Він не міг всидіти на одному місці. Тому після повернення з Норильська довго біля дружини з дочкою в Караганді не пожив – подався у Москву. Там влаштувався у «Мосенерго». А що хлопець був тямущий – кар’єра пішла вгору. Став обслуговувати електростанції, спеціаліста відправляли «ділитися досвідом» у відрядження по всьому безкрайньому Союзу. Так опинився у Естонії, у місті Нарва – там йому дали «шикарну» двокімнатну квартиру. Але найбільшою радістю для мого співрозмовника стало те, що по сусідству з ними мала житло відома співачка Едіта П’єха – у Нарві у неї була дача, куди частенько навідувалася.
Але чим більше Олександр мотався по відрядженнях, тим сильніше стали псуватися стосунки з дружиною. Тож коли Москва вирішила відправити спеціаліста Клачука у дворічне відрядження в Іран на будівництво електростанції, подружжя вже було на грані розлучення.
«Я працював у третьому великому місті Ірану – Ісфагані. Це десь за 500 кілометрів від Тегерану, – розповідає Олександр Васильович. – Мені там дуже сподобалося жити. І люди хороші, і ставлення до нас. Я подружився з багатьма місцевими, навчився балакати на фарсі – їхньою перською мовою. Мені пропонували там залишитися. Казали, що жіночку мені файну знайдуть – потрібно лише обрізання зробити і молитви їхні читати. То молитви я знав напам’ять, бо багато разів їх чув, а от обрізання... Хоч це і не страшно, але мені чогось було боязко. А наших хлопців там багато залишилося. Я досі шкодую, що не зостався жити в Ірані. Коли вертався в Союз, думав, і у нас буде рай, а тут он яке життя настало…» – ділиться спогадами Олександ Васильович.
Хоче знайти загублену дочку
А вертатися, по суті, Олександр уже й не мав куди. З жінкою життя не було, залишив сім’ї естонську квартиру і поїхав на батьківщину, до матері. Планував потім знову чкурнути світ за очі – але мама захворіла, і він залишився її глядіти. Потягнулися дні за днями. То на цукровому заводі працював, то з торбами тягався за кордон. Одна віддушина у Олександра Васильовича була – польський журнал «Варшава», який він передплачував і дуже любив читати. Якось надибав у ньому оголошення про конкурс – найшвидше надіслати розв’язаний кросворд. А ці головоломки чоловік ще й досі лускає, як горішки. Тож надіслав і… виграв! У якості призу – тижнева поїздка у Польщу та відвідування пісенного фестивалю «Сопот-90». Привіз звідти додому безліч вражень.
…А шість років тому розбив Олександра Васильовича інсульт. Відібрало мову, руку. Скільки він пролежав у хаті один, поки його знайшли, і не пам’ятає. Так опинився у Берестечківському сиротинці – стаціонарне відділення терцентру для постійного проживання одиноких людей похилого віку.
«Знаєте, вже луччого не матиму, – зізнається чоловік. – Я жив останній час в таких умовах, що тепер це для мене рай: тут тепло, своя постіль чиста, годують чотири рази на день, дивимося телевізор. Я на гармоні граю – концерти влаштовуємо. А ще переписуюся з Юлею Тимошенко, дуже люблю її. Ми жартуємо в листах, вітаємо один одного зі святами. Коли вона програла президентські вибори, я їй написав: «Юлічка, як же добре, що ви не стали президентом! Я б не витримав, якби вас, як оце всіх президентів підряд, обзивали!», – розповів Олександр Клачук.
– «Знаєте, я ще дочку хочу знайти. Хоч щось про неї взнати. Останній раз ми перетиналися років 20 тому. І адресу пам’ятаю, де ми жили в Естонії. Але конверт з марками туди коло ста гривень коштує. І чи ж захоче вона зі мною спілкуватися?..», – коли ми вже прощалися додав Олександр Васильович.
