image
 |  7 1 Грудня 2022 | 10:28

Як виглядає битва за найгарячішу точку на фронті очима людини з окопів: інтерв'ю з командиром батальйону "Свобода" Петром Кузиком

Більше півроку російські війська — від елітних підрозділів до звільнених злочинців з ПВК Вагнера — з впертістю недоумків б’ються, немов о стіну, об оборонні позиції українських військ біля колись 70-тисячного міста Бахмут. Це район Донеччини, разом з Авдієвкою, розташований північніше самого Донецька, тижнями залишається найгарячішою точкою повномасштабної війни. І єдиним місцем на усьому тисячокілометровому фронті, де ворог намагається наступати. Втрати окупантів тут оцінюються у тисячі загиблих, але вони вперто йдуть у нові атаки, які відбуваються серед суцільної осінньої багнюки.

В інтерв'ю НВ командир батальйону Свобода Петро Кузик, чий підрозділ є одним з таких, що тримають Бахмут, розповів, що зараз відбувається на передовій.

— Чи дійсно, що окупанти намагаються оточити Бахмут з півдня?

— На цьому напрямку вони зосередили ударні наступальні групи, дуже багато ресурсів. Намагаються показати всьому світу, що вони на все здатні. Коли зрозуміли, що Бахмут в лоб не візьмуть, почали обхідний маневр — справа і зліва пробують обійти. Вони почали по всім напрямкам тиск наступів. То зараз їхній наступ пішов по всій ділянці. Ситуація важка, тому що на деяких ділянках, наприклад, у Херсоні, було сконцентровано багато нашої техніки, яка класно вражає цілі. Тут, біля Бахмуту, все ще немає паритету в артилерії. Озброєння в артилерійському сенсі у росіян набагато краще. Луплять.

І зараз у них набагато більше людей на цьому напрямку за рахунок «вагнеров» і «зеків», ніж наших захисників. Ми розмовляли з полоненим. В них панують зеківські порядки. Він сам птурист [оператор ПТУР — протитанкової керованої ракети]. Його кинули на штурм. Він запитав, чому саме він повинен йти на штурм, адже він птурист? Його досить серйозно побили, кинули в холодну, через тиждень викликали, спитали — чи буде він штурмувати? І він погодився, бо пам’ятав історію, коли вони стояли в строю, прийшли командири і сказали: «Хлопці, ми все розуміємо — холод, дощ, болото — важкувато. Хто не хоче — піднімайте руку, питань жодних до вас не буде». Дві людини підняли руку, їх відвели в сторону і перед всім строєм розстріляли. Потім спитали: хто ще не хоче воювати? У них керують страхом і постійно кидають на наші позиції штурмом невеликі групи.

— Росіяни наступають невеликими групами, потім гуртуються, аби десь прорватися?

— Так, e цьому є певна логіка. По-перше, невеликі групи, які одна одну підтримують, є менш вразливими для нашої артилерії, бо вони маленькі і немає сенсу витрачати БК [боєкомплект] на них. Це трошки полегшує оборону нашим захисникам, але оскільки йде по десять таких штурмів на день, а вночі - по шість-вісім, це досить серйозно виснажує оборону. Та ж тактика лишилася, як під час війни: зеків і чмонь [мобілізованих], яких наловили, пускають на лінії, нам доводиться їх знищувати. Вороги засікають наші вогневі точки і намагаються нанести артилерійське ураження. Відповідно потім продовжують атаки, самі метрів за 100 накопичуються і коли вже достатньо накопичились (а весь цей час ідуть атаки цими невеликими групами), вони роблять ривок і заскакують на позиції захисників наших або виривають лінії оборони чи укрепрайону. Тактика досить ефективна і, як на мене, іншого варіанту у них немає. Але несуть вони серйозні втрати.

— Наскільки великі людські втрати у них?

— У них вони колосальні. Вони навіть не рахують тіла. Поля, посадки перед позиціями всі завалені трупами. Я спостерігав за ними: відтягнули свого, щоб поховати, стягнули з нього теплий светр і там же почали одягати на себе. Але, тим не менш, у кожної штурмової групи є гранатометник, кулеметник, є автоматчики, які більш-менш виконують завдання. У них є загрядотряди.

Я вибачаюсь, що повільно говорю зараз, бо сильно змерз — мене аж зводить. Я зараз від'їхав з першої лінії (мене викликали), відігріваюся в машині, так ледь не засинаю, бо весь цей час не спав. Вони рванули вчора досить серйозно. Намацали слабину в обороні, бо (я не буду називати номера підрозділів, щоб не псувати їхню честь) є менш мотивовані, ніж наші, підрозділи. І вони вчора трошки просадили нашу оборону в районі як раз обходу Бахмуту. Деякі підрозділи не витримали цю артилерійську навалу і дали задню.

Це наш принцип: ми — батальйон Свобода — не відступаємо. І через це опинилися в напівоточенні, роботи було дуже багато. До того ще це болото, багнюка. Дуже важко вивозити поранених, доставляти боєкомплект, постійно псуються окопи, — в цьому болоті постійно треба оновлювати їх.

— Були фото окопів — калюжі по коліна.

— Це абсолютно дійсні фото, тому що нема часу робити дренажі в окопах. Та й нема кому їх робити. Все вручну, все під обстрілами. Дощі пішли. Сьогодні вже без дощу перший день, а тоді і вчора він накрапав, вся вода стікає в окопи. А артобстріл такий, що з окопу не вилізти, тому бувало добу-дві хлопці мокрі постійно. Плюс температура така. Багато контужених, багато з запаленням легень. Стоїмо, боронимо. Бачу, як зуби зціпили і стоять молоді хлопці. Мені дуже би хотілось, щоб хоч хтось написав про їхній подвиг, бо мало хто про це в країні знає.

Я зараз вийшов з зони боїв. І побачив, що з’явився якійсь срач стосовно пункту незламності. Думаю: чим політики реально займаються? От про цих хлопців потрібно писати! Оце пункти незламності - вони реально стоять в нелюдських умовах, постійно їх штурмують. Вони не тільки витримують штурми і відбиваються, а вони ще контрнаступають, забирають територію у ворога, беруть його в полон.

— Я пам’ятаю нашу розмову, коли ваш підрозділ боронив Сєвєродонецьк, а вороги давили дуже сильно. Я так розумію, зараз ситуація важче, тому що немає будівель, немає де сховатися?

— Ви абсолютно правильно зробили висновки. Ситуація тим і важче, бо коли вони перестали в лоб тиснути, а сконцентрували основні зусилля на обході, то нашим підрозділам довелося робити позиції в менш захищених умовах і з нуля розкладати позиції в полі, щоб не дати здійснити обхват. І в цьому ситуація важче: ми як на долоні, бо посадок вже немає (всі дерева скошені артилерійськими снарядами на щепки). Стоїмо в полях. Грузне гусенична техніка, я вже не кажу про джипи і таке інше. Ми економимо танки, БТР для бою.

— Про важкопоранених: я так розумію, що важко доїхати саме до першої лінії, щоб зібрати їх, тому доводиться вручну нести людей?

— Так. По-перше, поранений мусить чекати на позиції доки не стемніє, бо днем нереально його винести. По-друге, як тільки темніє, а зараз це рано відбувається, вручну нести пораненого десь під 2 км від позиції.

— Я пам’ятаю, що в Сєвєродонецьку теж були випадки, коли деякі підрозділи несподівано відходили. І Свобода прикривала їх собою. Зараз така ж сама ситуація?

— Я не хотів би применшувати заслуги інших. Є підрозділи, які стоять, б’ються, як леви. На жаль, є підрозділи, які не витримують цього натиску, таких умов. Є серед підрозділів такі, яких недавно мобілізували, яким обіцяли другу лінію оборони, а закинули сюди — прориви закривати. Вони, м’яко кажучи, не готові ані психологічно, ані навіть не мають відповідного одягу, відповідного обладнання (мають бути компактні грілки, лопати, гумові чоботи, плащі-накидки тощо). В них цього немає, тому вони змокли в перший день. Вітер подув і вони захворіли. В таких умовах їм взагалі некомфортно і вони відходять.

Я б хотів, аби люди знали про подвиг. Свободівці зараз на позиціях. Ми не відходимо, тому у нас близько 120 поранених зараз. У нас 16 хлопців загинули. По-перше, треба боронити українську землю. По-друге, якщо ми не будемо тримати їхню позицію, нас обійдуть просто справа і зліва. Нам доводиться це робити в професійному сенсі.

­ Що зараз потрібно захисникам Бахмуту?

— Зараз потрібна концентрація уваги від нашого керівництва, тому що у нас не те, що немає перемоги, до неї ще реально далеко. Бахмут — принципове місто, його не можна здавати. Тут треба посилений БК для артилерії. Вона у нас є, як показав приклад Херсону, Харкова. Артилерія є, її просто потрібно концентрувати в потрібних місцях.

Мова йде не тільки про мій підрозділ Свобода, а й про всі. Щоб не добивати ці підрозділи, треба давати час їм на реабілітацію, треба зменшити, вірніше, ввести ротаційний період. Деяким підрозділам потрібен час прокапатися, вилікувати захворювання всі (запалення легень, простуди і таке інше). Попрати речі, висушити, привести в порядок. А вони як зайшли, так і стоять. Тоді б не було б цих проривів, всі б працювали рівномірно.

Я вважаю, що треба розумно вести ротацію. Навіть не треба виводити далеко — за 10−15 км від лінії фронту, щоб всі вибухи менше тиснули на голову.

І саме головне, що я побачив тут, на лінії розмежування: недопрацьовують деякі командири, посилають людей не готовими. Від банального незнання що таке штурмовий рюкзак з необхідними речима, до комплектації бійців. Бійці різно укомплектовані: у когось є плащі-накидка, хтось в гумових чоботях, хтось в легеньких черевиках; у всіх різний одяг; у більшості немає змінного одягу; вони не розуміють, куди йдуть — їх не проінструктували або вони виїхали на місце і не подивились, де будуть працювати їх підрозділи; засоби прикриття тощо.

З досвіду ми знаємо, що найгірше воювати взимку: холод, постійні захворювання, в точках накопичення, де відпочивають хлопці (а їх, теплих, не багато) відбувається постійний обмін хворобливими бактеріями. Плюс воду не розігріти, аби не демаскувати своє місце. Антисанітарія. Тому зима найважча для піхоти. Хотілося б, щоб більше уваги звернули на цю ділянку, бо для ворога вона є принциповою. А ми не маємо права їм здавати ані сантиметри української землі. Ми навпаки, маємо йти вперед.

Бажаєте першими дізнаватись останні, важливі та цікаві новини Луцька, Волині, України та світу? Приєднуйтеся до нашого каналу Telegram .

Також слідкуйте за нашою сторінкою у Facebook .

Вас також може зацікавити