Корінний волинянин (народився 12 березня 1945 року в селі Вижгів Любомльського району Волині), український військовик, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський дав розлоге інтерв’ю журналістці Галині Плачинді з видання «Мир», у якому подав цікаві політичні оцінки українським владцям та процесам, що відбуваються в зовнішній та внутрішній політиці України. Публікуємо його у версії першоджерела.
Наша сьогоднішня розмова - з Олександром Скіпальським, українським генерал-лейтенантом (1995), двічі заступником голови СБУ (1997-98, 2006-2007); однин з творців і головою Спілки офіцерів України; начальником Головного управління військової розвідки Міністерства оборони України та помічником міністра оборони (1992-1997), народним депутатом Верховної Ради 2-го скликання. Нині Скіпальський - почесний голова Об'єднання ветеранів розвідки України.
Олександр Олександрович, я вважаю, та й ви ніколи цього й не заперечували, що КДБ - це була держава в державі, це були особливі люди, які знали й вміли більше, ніж решта, цей був надпотужний механізм забезпечення безпеки тій державі, з якої ми всі вийшли – Радянського Союзу. Варто сказати, із цими завданнями КДБ справлялося блискуче. Слово «КДБ» діяло на кожну радянську людину гіпнотично. З огляду на це, скажіть, будь ласка, яка у нас сьогодні ситуація із державною безпекою.
Слава Богу, Україна сьогодні існує як суверенна держава. Хоча, як бачимо, знаходиться в складному становищі. З одного боку – агресія з боку сусідньої держави, а з другого – внутрішні проблеми, які теж стосуються збереження нашої цілісності, захисту суверенітету.
Адже значну частину бандитських формувань, які підігрують російському агресору, складають, все-таки, наші громадяни, громадяни України.
А крім громадян України – і громадяни Росії, і громадяни деяких держав.
Яких?
Сербія, наприклад. У них існують цілі підготовчі центри для навчання бойовиків, які воюють на стороні Росії, в складі бандитсько-терористичних, сепаратистських угрупувань.
Словом… Сказати, що в Україні слабка державна безпека, - язик не повертається. Сказати, що вона існує - теж не можу.
Знаєте причини такого стану?
…Так вийшло, що я половину свого життя служив у старій системі КДБ, а другу половину – вже в незалежній Україні. І причини сьогоднішнього стану я бачу в тому, що із самих початків незалежності України не відбулося чіткого водорозділу між минулим і майбутнім. Як це сталося в інших державах, які вийшли зі складу Союзу.
Чому так сталось?
Я вам скажу, чому. Пам'ять поколінь. Візьмемо Естонію, Латвію, Литву – вони ввійшли в склад Радянського Союзу, вірніше, були захоплені, в 1939-40 роках. А до того вони були незалежні. І під час радянської окупації в республіках жили ті, хто пам’ятав незалежність. А в Україні – провалля. Провалля, яке виникло, в першу чергу, в результаті громадянської війни, еміграції кращих людей з України, голодомору, війни, яка забрала мільйони кращих синів. Тих, кого радянська влада кидала на бійню з фашистами беззбройними. Ось усе це наклало свій відбиток.
Я можу вам чесно сказати: співробітників КДБ, котрі в 1991 році заявили про підтримку незалежності України, можна було перерахувати на пальцях двох рук.
Я офіційно заявив про свій вихід із партії, про підтримку незалежного курсу. Але витримати тиск, котрий почався на мене, могла людина, яка пройшла відповідну підготовку. Коли ти йдеш, а тобі в спину кидають «прєдатєль». І ти кожен день в цьому оточенні живеш. Ну, знаєте, до цього треба бути готовим.
А для багатьох співробітників, які прийняли присягу – це не було глибоким переконанням. і до сьогоднішнього дня таким не є. Нема в них цього усвідомлення: якщо ти прийшов у Службу безпеки, то твоє головне завдання – захист держави і людей в цій державі.
А у нас принцип підбору кадрів – не лише в СБУ, в державі загалом – у проваллі сьогодні, ви ж бачите.
На двадцять сьомому році незалежності у нас немає державної еліти…
Чому?
Бо ніхто не займався її вирощуванням, вихованням. Ті, хто керували й керують державою, ставили перед собою інші цілі. Те ж саме і в СБУ.
Я звернувся до свого колеги, генерала СБУ, значно молодшого від мене, я запитав: скажи, будь-ласка, за останні десять років чи хтось проводив для вас заняття по історії України, читав лекції? А він сказав - ні.
Звідкіля ж візьметься патріотизм, без якого, на моє переконання, співробітник СБ є простим чиновником?
Ось тому, коли Росія відібрала Крим, більшість співробітників СБ Криму перейшли на сторону ворога.
А треба було робити ротацію, не потрібно було по територіальному принципу набирати! Але це нікого не цікавило. Ні керівництво Служби, ні керівництво держави.
Це називається державна політика.
…І от тому - яка державна політика, така і безпека.
Ну, гаразд, але не можна однозначно казати, що в СБ усі поголовно – звичайні чиновники на зарплатах, а не патріоти своєї країни.
Не можна. Агресія Росії - цей фактор, безумовно, змінив сутність Служби безпеки, мирної до 2014 року.
Ви спілкуєтеся з представниками СБУ?
Я спілкуюся з невеликою кількістю, тому що мене, на жаль, вважають радикально налаштованим генералом, і моє спілкування не є сприятливим для тих, хто сьогодні керує Службою. Їм простіше набрати людей, які ні в чому не розбираються, але «одобряють», аніж тих, хто буде дискутувати, бо має власне бачення і досвід.
Я спілкуюся, в основному, на ювілейних зустрічах структури, яку я створив у незалежній Україні, - військової контррозвідки. І, безумовно, сьогоднішня контррозвідка – це не контррозвідка 2013 або там 2010 року. Це хлопці, які по декілька разів були на полі бою, вони знають, що таке війна, вони знають, що таке збереження життя - свого і бійців. І якщо ми отут, у Києві, можемо собі дозволити забути, що десь триває війна, - то в цьому заслуга і добровольців, і ЗСУ, і військових контррозвідників, які там працюють.
Наскільки середньостатистичний громадянин нашої країни в умовах війни може почувати себе убезпеченим?
Задаючи це питання, ви розумієте, що це терористична діяльність. Що це диверсії. Що це шпіонаж, що це там масовий безлад.
Звісно.
Безумовно, хотілося б мені, щоби наші громадяни відчували себе більш захищеними. Не одна тільки СБ над цим працює. У нас є ще розвідувальні структури, зкоординовані із СБ.
Які це структури?
Це військова розвідка, це служба зовнішньої розвідки України, це прикордонна розвідка, це деякі підрозділи МВС. Частково це й МЗС – вони отримують легальну інформацію, працюючи, як дипломати, за кордоном.
Я можу користуватися тільки відкритою інформацією.
Але можу констатувати, що агентурна розвідка України поки що катастрофічно слабенька в плані протидії існуючій російській агентурі.
Я дуже хочу, щоби ми досягнули рівня, достойного російських спецслужб.
Що для цього потрібно?
Багато працювати. Безумовно, Росія має традиції, Росія має систему, яку не розвалювала, а лише зміцнювала з андроповських часів. У підтвердження цього, приміром, намагання керівника російської розвідки Бортнікова (керівник ФСБ Олександр Бортніков – ред), возвеличити роль Сталіна і Лаврентія Павловича. Правда, вчені російські підняли протест…
Ну, їх там небагато – тих, хто протестує.
Небагато… Знаєте, мені повезло, бо в КДБ я працював у військовій контррозвідці. Я боровся з іноземними шпигунами, боровся з диверсіями, зі злочинами в Збройних Силах. Це щоденна, реальна робота. Мені повезло в тому, що я не працював в так званих п’ятих відділах, де займалися ідеологічною роботою.
Так от, Росія сьогодні на повну включила ту пропагандистську машину і сьогоднішнє російське суспільство – це суспільство Сталіна, суспільство Лаврентія Павловича, люди бояться говорити, люди взагалі бояться жити..
А у нас люди не бояться?
Ну, ніхто не забороняє бути боягузом. Але, слава Богу, сьогодні за те, що ти говориш правду, у нас не переслідують. А якщо хтось боїться говорити правду, - це трагедія наша. Бо без правди суспільство не вийде з тієї кризи, в якій сьогодні находиться.
Ви говорите про потужні традиції, тяглість російських спецслужб, що робить їх сильними та впливовими. А що заважало Україні, навіть за ці чверть століття, напрацювати власні традиції?
Не було провідників. При всій моїй повазі до першого керівника СБУ, Марчука (він зберіг кадри і вів, все-таки, більш-менш наступальну проукраїнську позицію), але й він мав досвід боротьби з українським буржуазним націоналізмом…
А в подальшому керівниками ставали ті люди, які не розуміли, що немає нічого дорожче, як захищати безпеку своєї країни.
Заглядали президентам в очі у позі «чево ізволітє?». Підігрували, коли почався процес олігархізації. Те все триває й сьогодні. Це - наша з вами трагедія. А за такого стану речей казати, що ми з вами можемо себе відчувати повністю захищеними, - не доводиться.
Як ламати цю схему, яка навіть після Майдану не змінилася?
Щось таки змінилося. Я вже казав: у роботі військової контррозвідки змінилося багато чого, працюють хлопці молоді, максимально роблять те, що можуть у нинішніх умовах… Але дивіться, хто сьогодні керує? Ось комітет національної безпеки і оборони ВР. Візьміть ви тих 19 чоловік і запитайте себе - чи спроможний кожен із них окремо виконати функції захисту безпеки нашої держави? Чи може Пашинський (голова комітету – ред.) зі своїм світоглядом це робити?
От де трагедія.
Але чому їм потрібен Пашинський? Тому що Пашинський не буде боротися з олігархами, які грабують Україну. Він буде їм підігрувати.
Ось такі люди їм потрібні, і от такі кадри скрізь розставляються.
Який вихід?
Вихід один – перевибори. Я категорично не погоджуюся з деякими авторитетними людьми, яких поважаю, у яких ви берете інтерв’ю, із тим, що вибори сьогодні не потрібні, тому що оберуть ще гірших. Нічого не лишається, це процес природнього відбору.
Але ж прийде Мураєв із Рабиновичем.
А чому вони прийдуть, знаєте?
А тому, що мураєви, які бачать Україну в складі Росії, - вони активні, вони наступальні, вони реальні речі говорять.
А де ж наші націонал-демократи?
Де?
…Сьогодні в мене найбільші сподівання на те, що люди, які пройшли фронт, об’єднаються.
І це буде стрижень. Серед них є люди з державним мисленням.
Україна засиділась на своєму хуторянстві, не зуміла 100 років тому перемогти, а сьогодні ми повторюємо те саме. І якщо ми не вирвемося з цього кола, значить, ми приречені до подальшої асиміляції в російській імперії.
Може, нам по Дніпру розділитися?
Ні, це вже ми пропадемо…
Але ж були такі настрої в епоху пізнього Януковича, коли ніхто не бачив виходу, пригадуєте? Почали говорити: давайте розійдемося по Дніпру.
Знаєте, особисто я, - кажу зараз не як журналістка, а як громадянка, - справді не хочу більше жити з цими людьми, коті зараз в «ДНР» та «ЛНР» живуть. Що нам із цією проблемою робити? Я не розумію, кого амністувати, кого пробачати, кого «понімать»?
Ми повинні показувати людям шлях до успіху. Просвітницька робота повинна вестись навіть в умовах великої зневіри людей. Енергію оцього відчуття несправедливості направляти не одне проти одного, не сусід проти сусіда, не всередину суспільства, а конкретно на винуватців нинішньої ситуації…
Ви подивіться на того ж Яценюка, що він обіцяв у 2014 році? Арсеній прийде, порядок наведе. Навів порядок? Чому журналісти не задають Яценюку ці запитання?
Ви ж прекрасно розумієте, чому. Тому що у нас частина ЗМІ знаходяться в руках того самого Арсенія. А частина - ще в когось, в Мураєва. Ну, що ж, такий природній відбір на етапах росту нашої нації… Я нічого нового не скажу, але, вибачте, це така українська генетична проблема, - відчутність поняття державотворчого процесу. Але ми мусимо над цим працювати. Оскільки ви це розумієте і я це розумію, то, хоч сьогодні нас мало хто не чує, - почують, рано чи пізно почують.
Ну, знову ж так, сакраментальна фраза – якби не війна. У вас, до речі, є бачення, чим воно це все закінчиться?
Миром. Спочатку, можливо, миром компромісним. Тому що, безумовно, Росія нанесла удар по своєму найбільш перспективному партнеру. Але це їхня проблема. Вони кинули цей виклик, і вони за це будуть розплачуватися. Наше завдання – зміцнювати власну оборону, зміцнювати власну безпеку, готувати людей. Згадайте, який на перших порах рівень добровольчого руху був. Потім усе це притихло, тому що ті жуліки, які залишилися при владі, які й при Януковичу жирували, ці олігархи, - вони ж залишились.
Все-таки, я вірю, що наступні вибори - хай не будуть ідеальними, але вони приведуть у парламент зовсім інших людей. Можливо, прийдуть туди і мураєви, і рабиновичі, ну, критичної маси їхньої не буде, але й прийдуть професіонали.
А де вони візьмуться?
Ну їх повно кругом, їх повно! І процес іде.
Знаєте, в 2000 році я попросив зіграти в ресторані «Лента за лентою» (це було в «Царському Селі», туди якраз оркестр із Івано-Франківська приїхав), я питаю: знаєте? Знаємо. Ну вони й зіграли. Зі мною було з десяток генералів СБУ, то четверо з них під стільчика лізло. Від цієї пісні. Ви розумієте? Зараз уже, я сподіваюсь, ніхто не заліз…
А генерали, які працювали в розвідці і очолювали партію імені Путіна? Ви їх - як журналістка – знайшли, розпитали, як вони сьогодні почуваються? (Григорій Ілляшов, з червня 2010 по лютий 2014 року – Голова Служби зовнішньої розвідки України, генерал-полковник запасу, чоловік Олени Лукаш, член Партії регіонів – ред.).
Ні.
Знайдіть. І напишіть. Як може генерал спецслужб очолювати партію Путіна і сьогодні вільно себе почувати в Україні? Навіть не пояснивши, не вибачившись перед українцями. І скільки їх таких…
А де він зараз, знаєте?
Де? Сидять і жде свого часу. Або до влади дорветься знов, до корита, або Путін прийде.
І великий шанс, що вони таки діждуться?
Не виключається. Ніколи не кажи «ніколи»…
Немає твердості і принциповості у людей по відношенню до негідників, які пробираються у владу.
Не можуть там люди працювати, які скоювали аморальні вчинки. А ми терпимо.
Це не терпимість. Це байдужість, аморфність.
Я погоджуюся з вами. Ось поки ми не зрозуміємо, що людина, яка йде на відповідальну державну посаду, - повинна контролювати свої інстинкти, не повинна красти, не повинна у наперстки грати з людьми, не повинна «розводити», брехати.
У нас - це другий фронт, який більш небезпечний, ніж фронт путінський. Ще під час підписання Ризького договору Леон Василевський (польський публіцист, етнограф і перекладач, батько польської письменниці Ванди Василевської, у 1918-1919 рр. міністр закордонних справ Польщі, міністр закордонних справ Польщі, сказав – ред.) сказав: «Так, українці, все ж таки, не державотворча нація, давайте поможемо їм». 100 років пройшло, а ми цього і не навчилися.
Мені здається, за нашої попередньої розмови Ви були більш категоричним. Це втома чи зневіра?
Не те й не інше. Я абсолютно критично відношуся до дій нашої влади, але без ув’язки з російською агресією говорити про наш проблеми – теж невірно. Так, в Україні проблеми є.
І Росія використовує нашу критичну ситуацію проти нас самих ефективніше, ніж свою військову агресією.
Навіть інстинкт самозбереження мусив би підказати нашій владі, що вони допомагають сьогодні ворогу. Але нічого не змінюється! Вони продовжують маневрувати, лукавити, підлаштовуватися, дурити суспільство…
От я людина патріотично налаштована, я не бажаю зла цій країні, я не є агентом Кремля, я – українська націоналістка по своїй суті і я дуже хочу жити в нормальній країні. Але нашу країну кожен день струшують внутрішні скандали. Я цього не можу зрозуміти. Чому влада допускає ці безкінечні провокації, дратує суспільство своїми цинічними вчинками? Чому вони не можуть усвідомити, що їм, справді, потрібно запхати свої амбіції кудись глибоко і об’єднатися, бо на нас суне смертельний ворог? І наша незалежність – в серйозній небезпеці?.. Не їздити на Мальдіви, приміром, потерпіти хоч пару років… От цього я не можу зрозуміти. Ви можете дати пояснення поведінки нашої влади в умовах війни?
…Ми мали президента Ющенка. І Ющенко вірував у своє месіанство й у те, що Бог його любить, Бог йому все прощає, і Бог його веде до перемоги. Ну, яку перемогу він отримав, ми всі знаємо….
Наш нинішній президент, якого я особисто знаю з кінця 1992 року, всього на своєму шляху від простого кооператора до мільярдера-президента досягнув, завдячуючи своєму вмінню адаптуватися, пристосовуватись, маневрувати, проводити авантюрні торгові оборудки і т.д.
Уявіть собі, яке внутрішнє переконання того, що він все робить правильно, - в ньому живе?
Сьогодні він отримав вплив на всіх наших олігархів, - і на Ахметова, і на Коломойського, і на ту частину російського олігархічного крила, яке складає для нас реальну загрозу. І чомусь він думає, що переграє всіх. Це отака його сутність. Безумовно, він помиляється, але оцей його життєвий досвід посилає йому імпульси: ти виграєш, ти все робиш правильно, у тебе все успішно складається.
Він набагато хитріший за Януковича і, можливо, він думає, що це дає йому право ігнорувати думку суспільства? Ну, я просто шукаю пояснень його дій.
Так от, і я шукаю пояснень. І я їх не знаходжу…
Я не вірю, що він аж так відірваний від інформаційного поля країни, що не знає, яку оцінку дає суспільство тим чи тим його вчинкам…
Знає, знає…
Згадайте, його вже звинувачували і в корупції, і в махінаціях… Покійний Зінченко. Він все це пережив.
Я можу тільки спробувати припустити, що ним рухає. Безумовно, закулісні якісь домовленості із Росією існують, але ми цього не знаємо. Він тримає в своїй орбіті російських олігархів. От скільки ми зараз платимо за газ?
Багато.
Наприклад, за електроенергію в Україні платять більше, ніж у Німеччині. А хто є власниками українських облгазів? Алєксандр Міхайловіч Бабаков – російський державний політичний діяч, підприємець, член Ради Федерації, Міхаіл Вікторовіч Воєводін – російський підприємець, генеральний секретар корпорації «Російська металургійна компанія», а з ними Євгеній Борісовіч Гєллєр – народний депутат від Донецької обслаті, президент футбольного клубу. А хто їхні приятелі по цеху? Ринат Ахметов, Костянтин Григоришин, Ігор Коломойський, Юрій Бойко, Юлія Льовочкіна….
Ви розумієте, наскільки все переплетено і наскільки це небезпечно? Виходить, наше вище керівництво має якийсь план, раз їх утримує? Можливо, вони думають, що цей план корисний для України. Хоча всі українці кричать «караул!», тому що персони, яких я перерахував, просто викачують гроші з України, з наших кишень, з кишень пенсіонерів, вони збагачуються, виводять мільярди в офшори, а тут ми залишаємось… Тобто, в нас народ бідніє катастрофічно. В цьому є небезпека. Чи може усвідомити наш президент, що не має він морального права бути найбагатшою людиною в найбіднішій країні Європи?
Ну, як Ви думаєте?
Повинен усвідомити. І тому, я думаю, що це йому важко дається, але суспільство повинно йому про це говорити. Не тільки у Фейсбуці, але й відкрито, так як ми оце з вами робимо.
Якби депутати у парламенті були дійсно представниками народу, а не кланів, вони би поставили все на своє місця. Якби Парубій не зайняв прислужницьку позицію, він міг би, використовуючи інструмент ВР, законодавчо все це врегулювати, не допустити у країну ще й російських олігархів.
У країну, яка воює з Росією... В мою свідомість це не вкладається. Чи міг би Сталін тримати німецьких бізнесменів під своїм крилом?
Можливо, наші люди і дають привід Порошенку бути впевненим, що він завжди буде зверху, бо немає достатньої реакції людей на те, що відбувається?
Суспільство змінюється. Кожен день, прожитий у незалежній Україні, формує українську націю, дає можливість народитися новій, дійсно чесній українській еліті, яка інтереси народу, суспільства поставить на перше місце. Однозначно – зрушення йдуть. Безумовно й те, що багато людей сьогодні зневірилося, тому що стільки проколів…
Ну дивіться, в нас жодного президента з чіткою, твердою лінією державного діяча і не проглядалося. Леонід Кравчук на ІІІ з’їзді Руху мав виступити. Вже був готовий проект документа про призначення В’ячеслава Чорновола прем’єр-міністром. Не вдалося.
Леонід Кучма на другий свій термін дав команду на вступ в НАТО. Здійснити провокацію. В тому числі - і деякі «нинішні». Згадайте «Україну без Кучми».
Це була акція, насправді, не Україна проти Кучми, а Росія проти України.
У Ющенка риторика була прекрасна, але в силу своїх неправильних кроків, особливо в кадровій політиці, він привів Януковича.
Янукович не приховував свого проросійського курсу, був зав’язаний на Росію, а Росія тримала його на гачку.
І певні його маневри з підписанням Асоціації, бачите, привели нас до гарячої фази, до збройного протистояння, до анексії.
І сьогодні, коли ворог тисне, зазіхає, бути на керівній посаді в Україні набагато важче, ніж у попередні роки. Але здавалося б, і набагато легше, тому що, зрозуміло нарешті стало всім, хто є реальний ворог.
А наша влада починає грати на ворога: народ бідніє...
Бідніє не тому, що війна і потрібно багато грошей на фронт, а тому, що відбувається несправедливий розподіл державного бюджету.
…Знаєте, що мені закидають читачі моїх інтерв’ю?
Що?
Кажуть: «От ти береш інтерв’ю з такими розумними людьми, які констатують факти, але ніхто не пропонує нічого конкретного, якоїсь стратегії, якогось плану…» Скажіть, от ви знаєте, що робити в сьогоднішній ситуації? Щоб не пропасти, не потонути, зрештою, в цій російській імперії безкрайній.
Знаю. Я знаю, що ми повинні робити от в умовах руйнації сучасної України Росією.
Кажіть, що.
Був період, особливо після Другої світової війни, коли росіянам вдалося знищити український національний спротив, вони лише з окремими дисидентами боролися. А от з початком перебудови в Росії передбачили можливий розпад Радянського Союзу, і вже тоді верхівка Комітету держбезпеки, побачивши рух оцей у республіках до самостійності, почала готувати спеціальні плани. Наприклад, ГРУ (Головне розвідувальне управління – ред.) вже тоді підготувало таємний підручник, який називався «Дестабілізація режимів іноземних країн за досвідом війни в Афганістані». Перепідготовку офіцерів у складі невеликих груп, починаючи з 1986 року, вели настільки успішно, що і сьогодні деякі випускники цих курсів працюють в Україні на різних ділянках.
Тобто, почалась підготовка до розгортання композиційних війн, які сьогодні називають гібридними.
І проведення російських спецоперацій є сьогодні найбільшою загрозою з боку Росії. Тому що суспільство їх не бачить, їх може побачити тільки спеціаліст.
І от, офіцери розвідувальних, контррозвідувальних органів молодої незалежної України почали надавати тодішньому керівництву інформацію про головну загрозу української державності. Але хто їх слухав? Ніхто не слухав. Не хотіли слухати.
Чому?
Бо влада була не українською.
Бо до влади патріотів не допускали.. Не допускав Табачник, не допускав Литвин, не допускав Медведчук – ті, хто фактично керував кадровою політикою країни.
Ну це так, історичний відступ… Так от, для того, щоби ми сьогодні говорили про перемогу, ми повинні врахувати чотири фактори. Перший фактор – економіка. Не повинні десять сімей в Україні все скупити, вірніше - забрати.
Бо скуповують вони усе за награбовані гроші, або забирають безцінь, - те, що напрацьовано ще нашими батьками.
Економіка повинна розвиватися на основі дрібного і середнього бізнесу, а у нас він винищений.
Винищений!
Другий фактор – це армія. Третій і четвертий фактори – це якісна дипломатія та інформація. Тепер я задаю вам запитання: у 1917 році, в умовах зруйнованої економіки, маючи погано озброєну армію, більшовики все-таки успішно протистояли білим арміям. Чому?
Чому?
А тому що вони придумали комісарів для формування впливу на народні маси, використавши для цього ще царських професіоналів - жандармерію, таємну поліцію «агентов наружного наблюдения» і т.д. Правда, сутність більшовицька граничила з фашизмом, і до 1937 року всі ці професіонали, які підняли більшовицьку Росію, були винищені в таборах. Але саме на них, на професіоналах, постала більшовицька Росія. Що робиться у нас? Кадрова політика в глибочезній кризі. Чому Порошенко не робить ставку на перевірені кадри? Чому тезу фальшиву запустили, що люди досвідчені – вони нічого не можуть? Це неправда. Єдине, що не можна купити, - це досвід.
Вони набрали молодих випускників іноземних ПТУ з англійською мовою, які стали керувати в Україні, не маючи поняття, що воно таке.
У них амбіцій багато, у них надвисокі посадові оклади, але це не шлях до успіху.
Я не буду навіть торкатися кадрової політики в сфері дипломатії, в ЗМІ.
Ну так, останній скандал довкола появи однієї одіозної фігури в українському інформпросторі чудово демонструє кадровий рівень української журналістики. Це так, ліричний відступ…
Але дивіться. Є закони перемоги. Для нас - перемоги над сильнішою державою, в даному випадку Росією. Існує достатньо проста і дешева техніка, яка значно ефективніша, ніж та, яку сьогодні роблять спроби випускати «картонні» заводи Пашинського і Свинарчука..
Цим баронам від оборонки невигідно виробляти якісну і порівняно недорогу зброю. У них інша мета.
Їх мета - якомога більше хапнути грошей з бюджету.
А ви згадайте, - на початку агресії піднімали тему народного ополчення, військово-цивільних поселень, територіальної оборони. Чому цього всього не робиться?
Чому?
Тому що влада, яка грішить, - боїться людей.
Таким чином, головна проблема не у відсутності професіоналів, а в тому, що їх усунули. Коли ми давали поради першому постмайданному секретарю РНБО, нас не чули. Все йшло у пісок.
Але ж нам усім потрібно пам’ятати, що війна проти України ведеться не тільки вдовж лінії розмежування з окупованими територіями. Сьогодні лінія фронту з Росією пролягла через НБУ, через Укроборонпром. Лінія фронту проходить по Нафтогазу, по облгазам, по СБУ, по Міністерству оборони, через Генпрокуратуру – тобто, боротьба ведеться тотальна. А ми ці структури не наповнюємо професіоналами, навпаки…
Дивіться, який спротив антикорупційному суду. Ви послухайте їхні інтерв’ю. Коли журналісти запитують: «Як могло трапитись, шановний пане міністре чи пане генерале, що Росія напала?»
А вони відповідають: «Та ми і не думали, що Росія може на нас напасти, може бути ворогом». Ну так як же ти таких посад досягнув і не бачив, що під боком робиться, не знав історію, не відчував, що в Росії все до цього йшло? Який же ти державник?
Росія постійно робить свою чорну роботу з розколу України на, як вони кажуть, федеративно-автономні угрупування.
Я зараз готую звернення до тих людей, які сьогодні в строю, які воюють, я хочу сказати і скажу їм, що треба організувати кругову оборону. Тільки кругова оборона збереже нас і збереже Україну. Тому що бойові дії на фронті – це гаряча, видима фаза війни, там гинуть і отримують поранення бійці. Але не там руйнується Україна. Вона знищується іншими війнами, які проти нас веде і Росія, і внутрішній ворог.
Тому ми повинні розуміти: те, що Росія готувала в Криму протягом багатьох років, вона сьогодні кожний день готує тут, в Україні.
Випадок в Одесі (у застреленого 19 січня, розшукуваного учасника одеських антимайданів Валентина Дорошенка знайдено арсенал зброї – ред.) підтверджує - у підпіллі працюють структури, небезпечні для нашої держави.
І що ж робити?
І в нас немає іншого засобу змінити ситуацію, як дострокові вибори - і президентські, і парламентські.
До них готується Росія, і до них готуються олігархи, які в черговий раз хочуть обдурити людей. Тому кожен виборець повинен собі усвідомити, що у нього є дуже потужна зброя, я би сказав - кишенькова артилерія. Це бюлетень. Це граната. І чи він її кине у ворога і принесе користь державі, чи кине собі під ноги, коли він знову за гречку продасть свій голос...
Я думаю, ми не будемо задоволені результатами цих виборів.
Є інший варіант – це Майдан, як у Румунії зараз. Це все теж - у рамках Конституції.
А ви бачите лідерів в політикумі нашому? Бо нам Майдан особисто я піду, коли побачу реального провідника.
Потенційні лідери, звичайно, є, розумних людей достатньо…
Але з часів єгипетських фараонів існує крилата фраза про те, що порядних, чесних людей у владу потрібно заганяти силою. Тому що, крім втрати здоров’я, порядні люди у владі нічого не отримають. Не можна займатися бізнесом, не можна наживатися, а потрібно двадцять годин на добу важко працювати. Не кожна людина на це погодиться. І в черговий раз я наголошую, що це мають бути люди, які пройшли фронт. Вони бачили реальне життя, бачили реального ворога і бачили, що відбувається у нас в тилу.
Чи у вас є оптимізм, дивлячись на коротку перспективу в Україні?
На коротку перспективу? Та навіть на довгу перспективу у мене - невичерпний оптимізм, який сформувався на базі мого особистого досвіду, мого особистого життя. Рано чи пізно ми переможемо, але боротьба буде довготривалою, важкою, нелегкою. І кожна людина в Україні повинна про це усвідомлювати.
Автор: Галина Плачинда, видання МИР
