Спілкуємося із захисником, бійцем «Легіону Свободи», майором МВС, нині оператором дронів в 31 окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького Максимом Морозовим «Лютим». Максим – воїн «зі стажем». На війні з 2014 року, і він один з оборонців Авдіївки. Зараз разом зі своїм підрозділом передислокувався ближче до Донеччини, в район Рівнопілля… Говоримо традиційно про ситуацію на фронтах війни, думки і мрії у цей складний для нації історичний період.
- Максиме, Фейсбук каже, що ми з Вами спілкувалися рівно рік тому – в січні 2025. Ви тоді стояли в районі Рівнопілля, у тих мальовничих краях, де тече ріка Вовча. Світлин тієї річки більше не видно на Вашому Фейсбуці… Ви й далі там? Чим для Вас та побратимів був минулий 2025 рік – чи отримали новий воєнний досвід?
- Як по правді, то світлин на моєму Фейсбуці взагалі стало менше. Раніше я опікувався цілим нашим націоналістичним підрозділом «Січ», і ці дописи на ФБ були певною мірою елементом виживання цілого підрозділу, ними я намагався підтримувати моральний дух хлопців. Зменшення активності в соцмережах жодним чином не пов’язано з тим, що я чи то припинив боротьбу, чи розчарувався. Борони Боже! Просто в мене зараз дещо інші, хоч і подібні завдання. Щодо місця мого перебування, то я там. де був і раніше, але трохи західніше. По тім самій ріці Вовчій.
…І якщо Вже Ви запитали про світлини – одного дня я обов’язково знайду час, пройдуся берегом ріки, пофотографую… Вовча сама по собі дуже різна ріка. В одному місці одна, а через кілька метрів уже геть інша.
Щодо ситуації, то тут хоч і важко, але стримуємо ворога, розширюємо кіл зону…
- Пригадую. минулого разу Ви казали, що у Вас не зона бойових дій. Я так розумію, ситуація змінилася?
- Я, мабуть, мав тоді на увазі, що це не перша лінія фронту, не окоп, як ми часом уявляємо собі по фільмах. Але війна не стоїть на місці, вона швидко змінюється. Сама по собі "кіл зона" - це ж теж не окоп. Але ризик загинути, не доїхавши до окопу, часом ще більший, як в самому окопі, тому що дорога до передньої лінії сповнена небезпек. Теперішні засоби ураження працюють на дуже великі відстані, і ворог весь час вираховує, де живуть наші оператори дронів, де знаходяться командно-спостережні пункти…
І хоч КАБи до нас не долітають, кількість шахідів в небі просто колосальна. Дуже розраховую на дрони-перехоплювачі, що вони нарешті запрацюють і на нашій лінії оборони, тому що шахедами тут знищується багато будинків, різні склади тощо.
- Ви говорите про "кіл зону" – уточніть, що це таке?
- "Кіл зона" - це така зона, де діють як наші, так і ворожі дрони. Часом ворог вважає, що це вже їхня захоплена земля, але насправді тут наші дрони успішно знищують окупанта. "Кіл зона" дуже розширена від умовної лінії фронту – часто на десятки кілометрів по обидві боки.
- Бачу, наші дівчата – волонтерки збирали для Вашого підрозділу на дрони. Отже, в дронах є потреба? Це війна дронів? Чи таки і піхоти?
- Дронів багато не буває. Дійсно, наші дівчата постійно збирають нам на FPV-шки, які ми потім радо використовуємо. Щодо того, чи це війна донів, чи таки і піхоти. Зараз дрони мають переважаючу складову, але без піхоти не обійтися. Фактично нинішню війну можна назвати гібридною, але не в тому контексті, в якому ми її називали гібридною у 2022 році. Це гібридна війна в плані застосування технологій, різних родів військ, у переформатуванні цих військ.
Тобто є і стандартна артилерія, і механізовані десантно-штурмові війська, і БПЛА, яке ще недавно було невідоме, і наземні роботизовані комплекси. Тому не можна сказати, що це тільки війна дронів, чи тільки війна піхоти. Це війна ВСЬОГО – старих, нових і майбутніх технологій. Україна сьогодні – це на жаль величезний полігон, на якому використовуються і старі технології, і нинішні, і зовсім скоро, думаю, в нас будуть технології майбутнього.
- В одному з постів на ФБ Ви пишете про свої 10 контузій. Це серйозно? Чи жарт? Чи напівжарт?
Пригадую цей пост. Тоді я вперше за тривалий час зайшов на ФБ, а там неслася така маячня, що страхіття. В інтернеті таке часто буває. Наприклад, коли люди, які ще вчора лизали чоботи «луганського сєпара», обпльовують волинських свободівців. Або зайшов якось на сторінку до Ярославовича (Тягнибока О. Я. – ред.), а там якийсь придурок – інакше не можу сказати – у коментарі написав. – «А де ти воюєш?». І охота відповісти: Послухай, друг. Ярославович з першого дня на війні. Його брат на війні. Його зять на війні, а син під Бахмутом отримав поранення. І тобі вистачає совісті таке писати? Ти, нешановний, спершу дізнайся інформацію, а потім заходь до діючого військового, і пиши. А не написав якусь маячню і чекаєш на реакцію…
Тому це спосіб написати правду, що я про це все думаю. А «прикритися» контузіями, яких у мене справді немало.
- Як Ви сьогодні, на четвертому році війни, оцінюєте ворога?
- Ворог, на жаль, вчиться на своїх помилках. А ми, на жаль, багато йому пробачаємо. Що я маю на увазі. Пригадуєте, коли росіяни виходили з Херсонщини? Вони тоді провели просто чудову операцію. Вивели велике угрупування військ, максимально зберегли техніку. А ми їм все пробачили – дозволили це зробити. Не кинули туди додаткові снаряди, додаткові дрони, щоб максимально знищити окупанта.
Відповідно через те ми провалили Запорізький наступ. Тобто зі своєї поразки ворог зробив для себе висновки, зокрема побудував лінію Суровікіна, з якої чомусь дуже сміялися наші деякі експерти і блогери. А ця лінія виявилася доволі ефективною і зупинила наш наступ.
Ще приклади. Ми мали перевагу в безпілотниках. А ворог взяв собі їх на озброєння і масштабував. Ми почали збивати шахеди, а ворог почав виготовляти їх ще більше. Питання на засипку – де наш шахед? От і виходить, що в нас нема комплексного рішення, яке дозволило б бути на крок попереду ворога. І нині ми переважно просто реагуємо на їхню діяльність. Так війни не виграють. Маємо змусити ворога реагувати на наші дії і реагувати неправильно…
- Правду кажучи, я була здивована, коли 13 вересня Ви привітали Авдіївку з днем народження. Мені раніше здавалося, що то для Вас болюча тема… Згадуєте зараз це місто? Що воно для Вас? Особливий час? Особливий досвід? Особлива місія?
- Звичайно, мені не стало легше згадувати Авдіївку - це моє друге рідне місто. Або одне з найрідніших для мене міст. Мені не стало легше, тому що так і нема відповіді на запитання, чому в останні січневі і лютневі дні, коли це місто падало, саме так була поставлена оборона… Чому не били ворога по «щупальцях», а йшли в лобову? Таких «чому» дуже багато. Тобто нема відповідальності за те, що ми втратили місто, яке вісім років було форпостом оборони від моск@лів…
Тому для мене це лишається болюча тема, хоча з плином часу я вже, звісно, дивлюся на це трохи по-іншому.
Я, до речі, досі залишаюся почесним громадянином Авдіївки. Військова адміністрація відзначила мої дії по обороні міста і присвоїла мені це звання…
Щиро вірю, що в свідомості наших людей колись відбудеться реальний перелом, і вони приведуть нарешті до влади тих, хто врятує українську державу – націоналістів. І ми тоді зможемо не тільки оцінити дії тих людей, котрі недбало ставилися до захисту української держави, але й повернути міста, які сьогодні окуповані. В тім числі Авдіївку, яка на довгі роки стала мені домом.
- Ваші інтерв’ю завжди відзначаються оптимізмом. Що дає Вам цей оптимізм? Чи погоджуєтеся з твердженням психологів, що четвертий рік війни найважчий у психологічному сенсі?
- Для мене це не четвертий вік війни, а вже 12-й…Якщо і є цей психологічний бар’єр, то я його прожив ще у 2018 році. Можливо справді були певні моменти. Коли ти і твої побратими воюють, і хтось вже загинув, а приїжджаєш додому – там якісь п’янючі хлопці кричать «Слава Україні!»… Можливо, той важкий період проживають зараз ті, котрі пішли воювати у 2022…
А щодо мого оптимізму, то він базується на розумінні того, що з нами буде, якщо ми перестанемо воювати… Я ще в 2014 казав своїм родичам: «Послухайте, вони везуть сюди крематорії, в яких будуть нас палити. Вони ідуть сюди вбивати. І їм абсолютно байдуже, чи то східняки, чи західники, чи центральна Україна».
- Як переживаєте теперішні морози?
- Палимо грубку і не холодно. Головне палити часто…
- Чи маєте тут, на війні, хобі, яке морально допомагає?
- Маю звичайно. Люблю займатися спортом. Пішов, потягав штангу і зразу стало легше жити, і все нормально. І для здоров’я добре, і жінкам подобається… (сміється – ред..)
Джерело: Тижневик ВО "Свобода"
