Свободівець Ігор Харитонов (Птаха), який зараз у лавах ЗСУ боронить Україну на важкому Бахмутському напрямку (24 бригада) - належить до націоналістичної політичної сили з давніх-давен. Ще до повномасштабного вторгнення був активним учасником політичних акцій як у рідному Луцьку, так в столиці та інших містах України. Разом з побратимами приходив з лекціями до старшокласників та студентів – захисник на сході з 2021 року. Тому на ютуб-каналі Ігоря Харитонова (@igorhiv) можна переглянути чимало цікавих відео з новітньої історії України, історії націоналістичної політичної сили.
Попри труднощі зі зв’язком, нам вдалося зв’язатися з Ігорем Харитоновим і поставити кілька запитань.
- Пане Ігоре, розкажіть, де Вас застала так звана велика війна…
- 24 лютого разом зі своєму 24 бригадою ми стояли в Попасній. Невеличке містечко у Сіверодонецькому районі на Луганщині, якого зараз фактично нема – вороги його стерли з лиця землі. А тоді Попасна була нашим форпостом. 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі о 4:15 ранку. Повідомили, що ворог бомбить українські міста.
Правду кажучи, я до останнього дня не вірив, що моск@ль наважиться, що буде повномасштабна війна. Хоча мій значно молодший за мене колега - Максим Холодний, з яким ми провадили організаторську роботу по школах, часто казав мені, що у нас ще буде велика війна. Від 24 лютого і понині я згадую слова Максима.
…Добре пам’ятаю перші дні війни. Зараз принаймні сформовані лінії, на яких ідуть бойові дії, а тоді геть усе було незрозуміло. Ми дивилися на своїх командирів, від яких тоді багато залежало, і не ставили їм зайвих запитань: розуміли, що у них просто нема на них відповідей. Пригадую. тоді я вперше побачив, як прилітає снаряд – і нема половини будинку. Як горять приватні цивільні оселі. Побачив, як над головою пролітає ворожа авіація… Ти намагаєшся сховатися, хоч розумієш, що в цих умовах це нереально. Літак пролітає – дякуєш Богу, що не скинув…
З того часу у мене збереглися відео. На одному з них наші хлопці пригощають місцевих дітей цукерками. Важкого озброєння нам бракувало, але продуктів, зокрема і завдяки волонтерам, не бракувало ніколи. Де були ми – там були і наші волонтери…
- Знаю, що Ваша служба проходить переважно за кермом на великій автівці. І що Ви побували в різних малих та великих населених пунктах на Донеччині, на Луганщині. Що головне Ви за цей час зрозуміли?
- Що важливо. Ще до повномасштабного вторгнення у тих місцях було багато людей, які підтримували Україну, і які не приховували цього. Могли щиро вклонитися, перехрестити на дорогу. Але була частина населення, яка плакала по совєтському союзу і напевно чекала «своїх», себто рускій мір чи кого там. Часом їдеш і бачиш у дзеркалі авто, як тобі навздогін показують дулю…
Вразила бідність деяких тамтешніх будиночків. Хоч місцеві жителі – шахтарі – мали чималі пенсії. Тобто люди були різні. Пригадую, до початку бойових дій у тому ж Бахмуті була велика кількість проросійськи налаштованих людей. Тому не дивно, що коли вже навіть почалися бойові дії, у місті до останнього сиділа певна кількість громадян. Я впевнений, що багато хто з них чекав «своїх»...
- У вас 25 лютого був день народження – на другий день після початку війни…
- Так. Уже два роки мені не до дня народження. Але дасть Бог війна закінчиться – тоді буду святкувати. У мене двоє дітей, доні 9 років, а синові 14-ий рік. Я ніколи не пробачу ворогові, що останнім часом вони ростуть фактично без мене – бо я мушу боронити нашу землю…
- Як Ви прийшли до націоналістів – пам’ятаєте?
- Моє найбільше захоплення по сьогодні – це історія України, історія мого рідного краю. Це був, напевно, іще 2009 рік – я працював водієм автобуса і повісив у себе в салоні великі портрети Шухевича, Бандери. Одного дня до мене підсів один з майбутніх побратимів і розповів, що є політична сила, яка має такі ж переконання.
…У вересні вже цього року з Божою поміччю я планую відпустку… Хочу поїхати в історичні місця. Зокрема в знаменитий Новий Загорів. Нагадаю, що тут у вересні 1943 року відбувся бій між загонами УПА та німецькими окупантами. 44 молодих бійців УПА тримали бій проти понад 1500 бійців німецьких військ дві з половиною доби, маючи один міномет та чотири кулемети.
- Що за час війни Ви зрозуміли про ворога?
- Правду кажучи, у людей мого віку завжди були знайомі чи навіть родичі серед росіян. Служба у війську, навчання, заняття спортом тощо. До 2014 року я з ними зустрічався, спілкувався. Але зараз, коли згадаю, що росіяни роблять на моїй землі – то і не хочу їх знати. Їхні звірства їм не пробачить ні моє покоління, ні наші діти та онуки.
Перший раз нас були відвели з Бахмута на Київщину, коли картопляний диктатор надміру брязкав зброєю. Тоді була нагода поспілкуватися з людьми, які пережили окупацію. Правду кажучи, вони розповідають справжні страхіття. Кров холоне від того, що наші люди пережили. Я християнин, але бажаю росіянам, щоб і вони пізнали, що це таке – коли треба від обстрілів ховатися по підвалах, бігти вночі до бомбосховища під виття сирени…
- Що для Вас найважче в час війни. А що дає силу триматися?
- Найважче – це коли гине наша молодь. Особливо наші хлопці, які ще не встигли одружитися, не народили дітей. Важко сприймаєш поранення побратимів… Важко також від усвідомлення того, що ця війна надовго.
Що дає сили триматися? Я християнин, і силу мені дає молитва. Вранці прошу Бога допомогти прожити цей день, а ввечері дякую, що цей день прожитий… Дякую Богу за все, що він мені дає. Скільки всього пережито за роки війни! Пам’ятаю, як їхали по БК, а по нас гатили міномети. Покладаюся на Господа, на все воля Божа.
- Чи війна Вас змінила війна?
- Так. Ще сильнішою стала моя любов до наших людей, до українців. І так само сильнішою стала моя ненависть до ворога. Я не злопам’ятна людина, але того болю, якого ворог завдав моїй нації, моїй землі – не пробачу ніколи… Вірю, що свята помста неминуче буде.
Джерело: Тижневик ВО "Свобода"
