image
3 Січня 2019 | 13:39

«Рускій мір» несе гегемонію московитів по відношенню до всього православного світу, – єпископ Матфей

«Дніпро – це наш другий Йордан, Київ – це наш Єрусалим, Україна – це наша свята земля», – каже єпископ Володимир-Волинський та Турійський Матфей. Владика тішиться отриманням Українською Церквою Томосу, Об’єднавчим собором, обранням нового Предстоятеля та візитом у єпархію святішого патріарха Філарета. 

Про ці та інші події у житті Володимир-Волинської єпархії та Церкви – розмовляємо з єпископом Матфеєм.

– Владико, яким був 2018 рік для Володимир-Волинської єпархії?

– Багато подій відбулось у нашій єпархії. Та найголовнішою подією став візит святішого патріарха Філарета. Він уперше завітав до відродженої єпархії, було урочисте богослужіння і спілкування з журналістами. Ми вшанували наших героїв – захисників України, які загинули під час війни та Революції гідності. Патріарх у його поважному віці є нашим батьком, нашим отцем. Ми бачимо, як він працює і надихає нас працювати заради блага Церкви та народу Божого.

Ми стараємося брати участь в усіх процесах, де можемо, показуємо роль Церкви, даємо відповіді на ті виклики, які є у житті. Нас трішки підводить матеріальна база, бо коли люди бідні – Церква не може бути багатою. Це – міфи про мільйонні статки церков та священнослужителів. Наприклад, якщо якийсь священик живе трішки заможніше, то він, аби прогодувати свою сім’ю, чимось ще й займається.

Намагаємося надавати особливої уваги волонтерській роботі. Голова нашого синодального відділу у справах благодійності, архієпископ Донецький та Маріупольський Сергій неодноразового до нас звертався – і ми, в силу своїх можливостей, допомагали. Я кожен раз, коли їду на зустріч і знаю, що буде зустріч із владикою, везу допомогу – продукти харчування, кошти, які збирають священики. Хай це небагато, але їм кожному там треба. Владика Сергій дякує за всю допомогу. У нього – багато діток, багато проблем та під опікою – будинок престарілих, який знаходиться на окупованій території. Там інколи навіть їсти немає що. Цього року ми чотири рази збирали та відсилали допомогу, а священослужителям його єпархії повіддавали старі ризи, ікони, хрести, стіхарики для дітей.

– Якими подіями Вам загалом запам’ятався 2018 рік?

– 2018-й був дуже насиченим. Найперше – у житті нашої церкви, адже починаючи з квітня, розпочався процес утворення єдиної помісної православної церкви. Розпочався він із звернення нашого єпископату до Вселенського патріарха Варфоломія з прохання про надання Томосу – документу про автокефалію. Весь цей процес пройшов успішно, хоча, як розказує наш патріарх та учасники переговорного процесу, – тиск із боку Російської православної церкви був шалений. І ми розуміємо, чому. Хоча я тепер прихильник називати її Московської церквою. До речі, на днях якраз була дата – 570 літ із надання Московській церкві автокефалії. Тобто, своє буття як Церква вона розпочала рівно 570 років тому. Всі їхні слова про Київську Русь, спільну історію, купіль у Дніпрі трьох народів – це все московська облуда. Ми пам’ятаємо, як 70 років тому урочисто святкували 500 річчя автокефалії Руської православної церкви. Це був 1948 рік. У Москві проходили урочистості.

– Так це ж іще Сталін був живий?

– Був живий, і за рахунок держави приїжджали посланці східних патріархів. Сталін виношував думку, що під тиском, шантажем та великими подарунками за патріархом Московським буде визнане право Вселенського патріарха. Звичайно, їм нічого не вдалось – і той великий собор, який мав пройти, перейменували у наукову конференцію.

З того часу потуги Москви ніколи не припинялися і, як наслідок боротьби між Константинополем та Москвою, йде боротьба навколо Української православної церкви. Бажання Матері-церкви є зрозумілим: даруючи автокефалію Українській церкві, вона здобуває собі церкву-сестру, церкву-дочку, яка буде підтримувати свою матір.

Ми пережили унікальний рік, який буде вписаний у нашу церковну та державну історію. Процес утвердження помісної православної церкви завершиться 6 січня 2019 року даруванням Томосу нашому Предстоятелю, блаженнійшому митрополиту Епіфанію. Ми урочисто ввійдемо у сім’ю православних церков – як визнана, канонічна, автокефальна, православна церква України. Та це – лише початок. Треба об’єднати людей, церкву, розум, громадську свідомість у тому, що ми не йдемо всупереч чужим інтересам, а йдемо внаслідок своїх бажань – мати в Україні українську церкву. Своя Церква має бути на засадах патріотичності, національного відродження, рівна серед інших, і нести місію – жити з Христом та в Христі. Ця Церква має бути відкрита, а не просто збирати єпископів, священиків і мирян за інтересами, ніби як у закритий клуб. Ми повинні бути новою Церквою, яка соборно правна, долучає людей, чує їх, спілкується з ними. Цього чекає народ.

– Хочете сказати, що нова Церква має йти у ногу з часом?

– Звичайно, але ми не будуємо нову Церкву, як таку – ми отримуємо новий статус. А Церква наша має історію. Це – Церква Володимира Великого, його хрещення – це продовження нашої церковної історії. До речі, коли Вселенський патріарх видав свою постанову, він зазначив: «ми повертаємо церкву України в статус, який вона мала до 1686 року, тобто до часу її анексії московським патріархатом». Повернувшись до того статусу, ми, як усі єпископи константинопольської Матері-церкви, обрали Предстоятеля, утвердили об’єднання – і тепер продовжуємо нашу працю разом із Вселенським патріархом заради майбутнього України. Ми не відлучаємо росіян чи інших – Церква для усіх національностей буде єдина.

– Чи можливо у перспективі, що Українська греко-католицька церква з часом теж долучиться до об’єднання?

– Тут ми повинні зазначити, що допоки у нас немає євхаристійного спілкування і є богословські протиріччя з Римо-католицькою церквою, то не може бути єднання з Греко-католицькою церквою – як дочірньою інституцією Римо-католицької церкви. У них главою церкви є Папа Римський. У нас – трохи інша структура. Ми визнаємо Ісуса Христа главою нашої церкви. Патріархи, митрополити, предстоятелі церков є лише очільниками наших церков, а главою є Христос. Догмат про папство є дуже великим протиріччям у єднанні православних із католиками. Ми можемо на якісь інші догмати закрити очі, порозумітися в контексті канонів і правил, але саме догмат про непогрішимість Папи і про його першість у церковному світі стає каменем спотикання на шляху до єднання та євхаристійного спілкування. Хоча зараз прогрес є вже набагато більшим: ми визнаємо таїнства католицької церкви, а вони – православної. Є діалог, бачення, але ще немає бачення фундаментальних основ, на яких ми розійшлись і маємо з’єднатися.

– Поділяться враженнями від участі в Об’єднавчому соборі?

– Собор був дуже важким. Розумієте, коли люди розділяються і кожен бачить свою мету, то потім дуже важко все докупи з’єднати. Та з Божою допомогою ми це пройшли. Мета була основна – заради держави і народу українського відкинути все і утворити єдину Церкву. Далі маємо працювати заради того, аби Церква не була інституцією політичною і державною, а щоб вона була для народу. Патріарх Філарет сказав: «Ми усіх приймаємо, всім даємо можливість, але тільки тим, хто за Українську державу, її незалежність і за добробут українця». А блаженнійший Епіфаній сказав основну фразу, яка стала лейтмотивом початку його урядування: «Двері нашої церкви відкриті для всіх».

І це – дійсно так. Нам було би набагато приємніше, якби люди з Московського патріархату теж долучилися. Якби в Успенському соборі і в єпархіях Московського патріархату не зачитували звернення Синоду і казали про розкол та про те, хто благодатніший, а навпаки – долучилися до цього процесу і подумали про майбутнє своєї церкви в Україні. Коли вивіска зміниться – і буде писати «Російська православна церква в Україні», то, напевно, багато людей задасться питанням: а в яку я церкву ходжу? І не можна буде вже тоді казати: ми – українська церква, а доведеться казати правду. Про те, що це – філія Російської православної церкви в Україні. І тоді постане питання: а кому ж тоді ми служимо? Кого захищаємо? Агресора? Того, хто окий освячує ракети та зброю, яка направлена в мирних жителів Донбасу та усіх українців. І чому ми тоді хоронимо наших синів, які би ще могли довго жити, ростити дітей, приносити користь державі?

Таке питання неодмінно настане. Бажано, щоб воно настало не в останній момент, щоб не довелося заплигувати в останній вагон потяга і казати: зачекайте чи зірвіть стоп-кран, аби ще і я встиг сісти…

– Чи є вже парафії з Московського патріархату, які готові перейти до Об’єднаної Церкви?

– Парафії вже починають звертатися. Але ми не можемо нагнітати цей процес чи його пришвидшувати. Немає ще зареєстрованого статуту та інших юридичних затверджень, бо коли звертається парафія зі священиком чи без, – ми повинні дати якийсь лист чи видати указ. Перереєстрація ще тільки буде відбуватися.

Люди раніше не розумілись у тому, від них приховували правду. Як правдиво сказав у інтерв’ю митрополит Вінницький Симеон, що вони 22 роки зомбували людей і не просто зомбували, а брехали. Розумію, що є фанати і прихильники «руского міра», Путіна та Кіріла Гундяєва. Якщо ти такий прихильник цих речей, то їдь проповідуй це в Московії, а не в Україні.

Концепція наша зовсім відрізняється від московської. Чому? Псковський чернець Фелофей написав у 16 столітті московському царю концепцію, що Москва – третій Рим. Перший Рим упав, Константинополь – другий Рим – упав, Москва – третій Рим, а четвертому не бувати. Батько Івана Грозного цар Василій прийняв цю концепцію. «Рускій мір» несе гегемонію москковитів по відношенню до всього православного світу. Ми не приймаємо цієї концепції. Вона – чужа для України, тому що українці завжди мали іншу концепцію. Це – концепція другого Єрусалиму. Для нас Київ – це як Єрусалим для усіх християн, тобто це – наша столиця, наша духовна колиска. Дніпро – це наш другий Йордан, Київ – це наш Єрусалим, Україна – це наша свята земля. Ми повинні розуміти, в чому велика різниця між концепціями третього Риму і другого Єрусалиму. У нас на перше місце ставиться духовне, а не адміністративне, як для Москви – третій Рим.

– Багато нині також говориться про дату святкування Різдва: коли святкувати 25 грудня чи 7 січня? Ваше бачення яке?

– Моє бачення є моїм приватним. Якщо ми хочемо знати думку всієї Церкви, то потрібно розглянути це питання на рівні всього народу – і тоді приймати рішення помісним собором. Одноосібно чи одним указом це прийматися не буде.

Бачення цього є таке: ми – на кордоні між західною та східною цивілізаціями і завжди знаходилися в епіцентрі подій. Звичайно, у людей виникає питання: а як же ж правильно? І так, і так правильно. В західному і православному світі ми святкуємо 25 грудня, тільки 25 грудня західного календаря випадає на 25 грудня, а в православному староюліанському календарі 25 грудня випадає на 7 січня. І тому ми святкуємо так. Але дата народження Христа є умовною. Звичайно, немає жодного проблеми в тому, як святкувати Різдво Христове – головне, щоб ми святкували Різдво Христове, а не католицьке, православне чи протестантське. Не варто забувати, хто основний у цьому святі – маленький Ісусик. Ми святкуємо його пришестя у світ заради нас і нашого спасіння. Тож думаю, що церква прийме виважене і правильне рішення, адже не постає питання про інші свята.

– До дискусії у суспільстві підштовхнули депутати, зробивши 25 грудня вихідним днем…

– Депутати – слуги всього народу. А в Україні живуть і католики, і протестанти, які теж святкують Різдво і хочуть мати вихідний. Впровадження вихідного дня зрозуміти можна: це – дяка нашим братам католикам і протестантам за те, що вони такі самі повноправні члени нашого українського суспільства, як і православні. Їх теж треба поважати і дати їм можливість посвяткувати, сходити на месу, а не на роботу, відслужити літургію.

– Владико, Ваші побажання нашим читачам з нагоди Різдва Христового та Нового року.

– Найбільше і найщиріше побажання – це побажання миру, добра і любові у наші домівки, серця. Якщо будемо мати мир, який заповідав для нас усіх Христос, то будемо людьми. Якщо не матимемо у серцях Божого миру, то будемо далекими до звання людини.

Хотів би побажати, щоб закінчилася війна, щоби благословенний мир прийшов якнайшвидше. Воно так буде, але маємо усі до того долучитися. Будемо допомагати нашій армії, волонтерам, один одному – і цей час наблизимо. Хай мир запанує у наших серцях, любов, злагода і порозуміння. Нехай українці знайдуть порозуміння один з одним. Хай 2019 рік буде роком здобутків, роком, коли ми зможемо сказати, що ми це перебороли. Подивіться, наші предки століттями йшли до таких визначних подій, які ми зараз переживаємо. Ми живемо взагалі в історичний час. Хто думав, що в Україні, починаючи з 1991 року, будуть проходити такі події. Я вірю, що Господь нас не залишить.

Бажаю вашим читачам, нашим парафіянам і благодійникам щасливого Нового року і веселих Різдвяних свят! При нагоді жителів Володимира-Волинського запрошую на святкування Різдва Христового до нашого кафедрального собору, адже ми знову будемо святкувати наш престольний празник – і всі разом будемо просити Богомладеньця Христа, щоби він приніс мир та благословення на нашу святу землю.

Розмовляла Ярослава Вознюк

Вас також може зацікавити