Цій дівчині лише 23, три з яких вона, бойовий медик, - на передовій, поруч із побратимами. Пліч-о-пліч із ними з вересня 2018 сержант Ірина Кінаш виконувала завдання за призначенням на хуторі Вільний, який був і залишається однією з найгарячіших точок на лінії розмежування на Луганщині.
Про це пише прес-служба 14-ї ОМБр.
- У перші дні після того, як ми зайшли на позиції, було відносно спокійно, - каже Ірина. – Допомагала хлопцям укріплюватися, навіть копала разом із ними окопи. Та за лічені дні стало не до того – ворог у прямому сенсі казився від того, що втратив території, і намагався нас звідти вибити всіма силами і засобами. Пам’ятаю, у нас перший поранений, куля застрягла в кістці ноги, я біжу на спостережник, чую крики хлопців і відчуваю, як біля вуха свистить куля… Було по-різному: то обстрілюють, як по графіку, то бій триває мало не цілодобово, - розповідає Ірина, і пригадує, як дивом уціліла в душі, який «прошило» осколками при розриві міни.
Побратими, як могли, оберігали свого медика – єдину дівчину в підрозділі, яка була з ними на позиціях. Коли бої стали особливо жорстокими, мали намір відправити її подалі від лінії зіткнення. Та Ірина відмовилася.
-Розуміла: звідти, куди мене хотіли відправити, на Вільний я би добігти не встигла, - пояснює дівчина. – А для чого потрібен бойовий медик, якщо його немає поряд із бійцями в потрібний момент?
Крім того, побратими вважали Ірину таким собі талісманом: як тільки вона виїжджала з позицій, щось траплялося – то міна потрапила в дім, у якому жили, то протитанковою керованою ракетою розбили той, в який мали намір переселитися.
-Хлопці жартували, що коли я вдома, нічого не трапляється, - усміхається дівчина. – Та й я за їхніми спинами почувалася безпечно, наскільки можна почуватися в безпеці за кілька сотень метрів від ворога… Тому думки про те, аби залишити хлопців, навіть не виникало. Як можна залишити тих, хто тобі довіряє і покладається на тебе? Пам’ятаю, як надавала допомогу при наскрізному кульовому пораненні ноги: накладаю турнікет, бинтую ногу, роблю відповідну ін’єкцію, поранений крутиться, стогне, врешті піднімає голову подивитися, хто біля нього, кажу «Це я!»… Після цього одразу заспокоївся, дав зробити все необхідне і навіть допомагав.
Найтяжче, зізнається бойовий медик, коли є загиблий. Пригадує, того фатального дня знала, що наші зв’язківці пішли працювати. Тож коли почула постріл і крик, кинулася на місце.
-Коли Максима витягнули, він був увесь у крові – куля, ввійшовши в тіло, спричинила сильну кровотечу… Зробила все, що можна було, викликали машину, аби його евакуювати: тривав бій і ситуація з кожною секундою загострювалася. Ворог відкрив вогонь по медичній машині, ми впали на землю біля нього, дивлюся на Максима, і розумію, що стан критичний… Говорю з ним: «Слухай мене, слухай, усе буде добре!» Пам’ятаю, як кричала хлопцям, що треба колоти адреналін, пам’ятаю, як Максим дивився мені в очі… - Ірина замовкає. – Це дуже важко… Ми його не довезли, не встигли.
Минув час. Зараз і Ірина, і її побратими на мирній території, та раз у раз повертаються думками, в спогадах і в розмовах на хутір Вільний. Попри завантаженість на службі, сержант Кінаш знаходить час, аби зателефонувати чи написати тим, кого витягувала з поля бою, хто ще лікується в шпиталі чи проходить реабілітацію, запитати, як справи, підтримати, сказати «чекаємо в строю!».
А ще дівчина, медик за освітою, вступила до вищого навчального закладу, аби будувати військову кар’єру, адже планує продовжувати служити і, зізнається, жодного разу за три роки, попри те, що довелося пережити, не пошкодувала про своє рішення йти служити в Збройні Сили України.
-Найбільше мрію про те, аби закінчилася війна! Всім бажаю миру та щастя. А своїм хлопцям – залишатися такими, як вони є! Разом переможемо!
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Міцні хлопці та дівчата з 14 ОМБр тягали гирі (ФОТО)
