image
30 Листопада 2018 | 11:08

Жінок приваблює такий тип пам`яток, як поховання, – Святослав Терський

Про те, чи буде досліджено територію колишнього консервного заводу у Володимирі, де планується житлова забудова, про те, чому жінки люблять розкопувати поховання, та що наша епоха залишить нащадкам, – в інтерв’ю «ВолиньUA» із археологом, доктором історичних наук, професором Національного університету «Львівська політехніка» Святославом Терським. 

До речі, пан Святослав є автором першого тому «Історії Луцька» та монографії «Княже місто Володимир», адже десятки років досліджує археологічні пам’ятки історичної Волині.

– Ви хоч зараз і не працюєте у Володимирі та, напевно, відслідковуєте, хто і як проводить археологічні розкопки у місті. Чи стало княже місто краще дослідженим в археологічному плані?

– Я не сподівався, що наступить такий вакуум в археології, бо найвизначніше відкриття за той час, – випадково виявлений землекопами скарб на території гуманітарної гімназії у 2012 році. Це було найбільше археологічне відкриття, зроблене після завершення моїх досліджень. У місті проводилися спостереження за будівельними роботами, але, на жаль, якихось результатів вони не дали, бо для того, щоб отримати результат, треба серйозно попрацювати над кожним клаптиком культурного шару.

– Ви говорите про так звані «рятівні» розкопки, які проводять на місці майбутньої забудови. У Володимирі звели будинок навпроти парку «Слов’янський», планується масштабна забудова консервного заводу. Вам відомо, чи проводили там розкопки?

– На жаль, на місці зведення будинку в заплаві річки Смочі абсолютно ніяких археологічних спостережень не велося. Це було, мабуть, пов’язане з тим, що змінювалося керівництво рятівної служби у Волинській області, і Володимир випав із поля зору цієї служби. Хоча, я би сказав, що поруч із Луцьком – пам’ятки першого значення. Все ж таки, історико-культурний заповідник тут створений невипадково.

На щастя, нарешті археологи Інституту археології звернули увагу на Володимир, і нарешті тут, у місцях майбутніх будівництв, були проведені невеличкі розвідкові розкопки. Вони показали, що практично на кожному квадратному метрі середньовічного міста є цікаві знахідки. На жаль, щодо території консервного заводу, а це – більше 3 гектарів, які будуть забудовані, потрібно не один мільйон гривень на дослідження. І, звичайно, на це потрібно багато часу. Проте це необхідно зробити, бо це – територія окольного града, де жили ремісники, де творилася історія цієї частини Європи та всієї України.

Вважаю, що мешканцям Володимира необхідно звернути пильну увагу на те, щоби будівництво там не відбулося без суцільних попередніх археологічних досліджень. Думаю, якщо обіцяні території будуть віддані забудовникам на якийсь рік пізніше, то це, за великим рахунком, нічого не змінить, але буде збережено безцінні скарби нашої історії та культури.

– А якщо там буде виявлено археологічний об’єкт, який не можна перенести, і що тоді виходить – не будувати? Навряд чи забудовник буде в цьому зацікавлений…

– Тут має бути державницький підхід. Якщо буде знайдено такий об’єкт, то завжди можна розшукати кошти у державному бюджеті для того, щоб законсервувати його. Свого часу у Львові був такий проект – коли в центрі міста будували готель «Золотий лев», то було заплановано, що в його цоколі законсервують середньовічні знахідки, які там були виявлені археологами. На це виділялися певні кошти, але як завжди у нас буває – нічого не було зроблено. У Києві, наприклад, на Львівській площі, рештки дерев’яних укріплень Києва княжої доби були законсервовані і накриті скляними куполами. Є таке і в Рівному на Театральній площі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Шукаємо грант на дослідження під Володимиром підземного міста, – Роман Віслобоков

– Зараз берете участь в археологічних експедиціях?

– Останні 15 років я не проводив великих експедицій, лише розвідкові дослідження. Це пов’язане з тим, що на початку ХХІ століття сильно змінилася Україна. Інститут археології зробив монополію на розкопки, якої немає ніде в Європі. Нам треба брати приклад хоча б із сусідньої Польщі, де процес видання дозволів на археологічні дослідження є набагато цивілізованішим і демократичнішим. Там у кожному воєводстві є Консерваторська рада, яка на місці вирішує питання. Якщо така система, як у Польщі, буде зроблена хоча би на Волині – це для науки буде прекрасно. Нелегальні пошуковці працюють без будь-яких дозволів і, як відомо, місцеві органи влади дуже часто потурають їм. А от археологи-науковці отримали проблеми з початком ХХІ століття. До того моменту отримати відкритий лист та ліцензію не було проблемою. Натомість зараз за нього треба платити великі гроші.

– Яка ситуація з фінансування експедицій? Із держбюджету щось виділяється?

– Раніше мені вдавалося «вибивати» гранти з державного бюджету, і це були відносно не такі й великі гроші, але вони давали можливість проводити дослідження систематично. При бажанні можна навіть і на невелику суму коштів провести цілком великомасштабні дослідження. На жаль, із початком ХХІ століття комерція заступила науку в такій сфері, як польова археологія.

– Наскільки проблема «чорних археологів» актуальна для України? Вони працюють на замовлення колекціонерів чи за принципом – вирити абищо, потім комусь спихнемо?

– Це – страшна біда, яка охопила величезні пласти населення України. Є окремі села, де кожен третій мешканець має металошукач. Я не раз бачив нелегальних пошуковців у львівських парках. Вони там просто шукають пам’ятки Першої світової війни – рештки військової амуніції, боєприпасів тощо.

Я був свідком того, як це все починалося на початку 90-х років. Спочатку примітивними металошукачами проробляли місця поховань жертв Другої світової війни. Як відомо, тоді було знищено велику кількість населення, і дехто міг ковтнути якесь золото. Тоді вибирали саме це золото. З середини 90-х з’являються досить високопоставлені люди, як, наприклад, один із рівненських адвокатів. Він «працював» на ранньому середньовічному кладовищі літописної Пересопниці. Його регулярно затримувала міліція, але він, як адвокат, виходив «сухим із води», і йому навіть повертали знаряддя, за допомогою якого він шукав. Подібна ситуація є всюди в Україні, тобто, влада фактично не має управи на цих нелегальних пошуковців.

Разом із тим, є такі нелегальні пошуковці, які інколи передають знахідки місцевим музеям. Та, на жаль, дуже часто це – лише ті знахідки, які вони не мають можливості добре продати. Все, що добре продається, – воно продається і зникає для науки безслідно.

– У червні в одному з українських ЗМІ вийшло скандальне інтерв'ю з колишньою археологинею Ганною Заворотною, яка розповідала про свій досвід експедицій. Вона описала його в темних тонах, мовляв, є і професійне недбальство, сексуальні домагання від керівництва експедицій, і жорстке пияцтво…

– Якщо експедиція працює на етапі ентузіазму і в ній беруть участь жінки, то керівник експедиції може лише створити найкращі умови для своїх ентузіастів. А там, де є великі гроші, – там завжди є певні непорозуміння.

– Чи багатьох жінок, які працюють в археології, знаєте?

– Декілька знаю. Одна з них це колега, яка живе у Львові. Жінок переважно приваблює такий тип пам’яток, як поховання. А вони чим характеризуються? Якщо ти копаєш поселення – ти мусиш перелопатити десятки, інколи тисячі тонн кубометрів землі. Це дуже важка фізична праця, а поховання – це акуратно ножичком, пензликом зачищаєш. Це, як правило, закритий комплекс, який для науки дає дуже багато інформації. Мабуть, через те жінки так люблять досліджувати поховальний обряд. Є жінки-фанатки, які працюють на будь-яких пам’ятках, але це – переважно на лівобережній Україні.

– А не лячно Вам розкопувати поховання, порушувати спокій людини?

– Я з дитинства їздив в археологічні експедиції свого батька, який намагався уникати розкопувати поховання. Та інколи хочеш – не хочеш, такі речі попадаються. Якщо ти їх порушуєш, то обов’язок археолога – дослідити до кінця. Інколи сприймаєш це, як природній хід речей, адже не виключено, що це поховання може бути зруйноване в результаті господарської діяльності. Страху як такого немає. Хоча, звичайно, подумки хочеться перепросити тих людей за те, що ти їх турбуєш.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Володимирі-Волинському досліджують вали городища

– Можете назвати ТОП власних знахідок в Україні?

– Насамперед – це розкопки у Володимирі та Луцьку. Я пишаюся тим, що, маючи обмежені фінанси, дослідив таку велику площу на території окольного града Володимира. Це на сьогодні – найбільша площа на території Володимира, досліджена систематично. Її вдалося дослідити завдяки тому, що там культурні напластування були в середньому на глибині одного метра.

У Луцьку завдяки підтримці осередку, який був в історико-культурному заповіднику, мені теж багато вдалося дослідити. На жаль, усі ці люди або ж померли, або ж пішли звідти. Серед них – Борис Сайчук, який був великим фанатом своєї справи. Саме завдяки його підтримці мені вдалося дослідити ювелірну майстерню Х століття під валом, єпископський будинок ХІІІ століття, житлову забудову багатих торговців ХІІІ-ХІV століть.

– Як вважаєте, наша епоха залишить щось цікаве для археологів майбутнього?

– Зараз є проблема з виробами із пластмаси та пластику, які не розкладаються протягом багатьох століть. Для археолога – це клондайк, коли він знаходить річ, якою користувалися тисячу років тому, а вона – в цілком непоганому стані.

Чому ми маємо дуже багато органічних решток, наприклад, у Луцьку чи в окремих місцях Володимира? Наприклад, у районі ринку вони повинні бути. Тому що там – високий рівень ґрунтових вод і велика концентрація органіки, яка знищує весь кисень у ґрунті, і ці речі консервуються дуже непогано. Якщо нормально все консервувати, то можна відтворити рештки тканини – і такі далі. Ми ж знаємо, як вічна мерзлота консервує поховання скіфської знаті на Алтаї – навіть шкіра покійників збережена в перші хвилини.

– Якби Вам вдалося отримати відкритий лист і ліцензію на розкопки на Волині, яке би місто чи місце Ви б найперше обрали для досліджень?

– Коли я починав у Володимирі систематичні дослідження, то у моїх планах було проводити їх як мінімум 10-20 років. Я – людина, яка любить завершувати розпочату справу, тому намагався би проводити їх саме у Володимирі.

Ярослава Вознюк

Вас також може зацікавити