image
25 Листопада 2018 | 12:40

Людмильполь – волинська домівка для чотирьох націй

Ще якихось 80 років тому у селі Людмильполь Володимир-Волинського району на вулицях можна було почути польську, українську, єврейську та німецьку мови. Це село було домівкою для чотирьох націй, але безжальні війни розвіяли по світах цілі родини, а майбутнє загрожує зникненням цьому уже напівпорожньому селу.  

І розділив батько землі між трьома дітьми…

Уже минули ті часи, коли дітям дарували цілі села та хутори. Епоха колоністів на Волині закінчилася так само швидко, як і почалась, але все таки залишила на карті поодинокі сліди – маленькі села.

Так і з Людмильполем. Не знати імені того колонізатора, який купив землі у Володимирському повіті і за легендою розділив їх між своїми трьома дітьми – Єлизаветою, Людмилою і Миколаєм. І на їх честь постали села-колонії: Єлизаветполь, Людмильполь та Миколайполь.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Писарева Воля й ті, хто тримає небо над зникаючим селом

Час невпинно зривав роки з календаря і лише Людмильполь вижив, але вже без грайливості, вдивляється у поля, де якихось 80 років тому були його споріднені села. Нині тут 10 хат в яких мешкають більше 30 людей. Та багато хто пригадує колишні колонії, а люди старші, живучи самотою і спогадами, певно бачать їх у снах…

Повернувся відроджувати дідівське село

Першими в цьому селі нас зустрічає жінка по обличчю якої видно, що любить прикластися до чарчини. Вона про село мало знає, але намагається порахувати скільки ж їх тут мешкає. Та згодом дає годі і ми тихою вулицею Людмильполя прямуємо до обійстя, де чути людські голоси.

На подвір`ї зустрічаємо Ігоря Кулю. Він переїхав до Людмильполя в оселю діда з сім’єю: дружиною та двома дітьми. Помалу господарюють, тримають корову та телицю. Молоко по 4.20 грн. за літру здає на переробку. Обробляють і чималий шмат городу.

- У селі інакше не виживеш - мусиш тримати, - каже господар та додає, що у селі корів мають мало людей.

Його дружина працює на птахофабриці, а він раніше їздив в Росію на заробітки та з початком війни облишив цю справу.

- Раніше тут жити було бомба! І народу було повно, і хатів-пусток не було. Зараз всі вибираються звідси. Моя сім’я наймолодша у Людмильполі. Гарно тут жити, але що маємо – те маємо.

Дітей возить шкільний автобус до школи у Галинівці, продукти купують у Красноставі, а в Людмильполь лише раз на тиждень привозять хліб. Прямого автобусного сполучення з райцентром немає вже років з двадцять. Клуб та магазин розвалилися під плином часу. Є у селі кілька покинутих хат. В одній з них життя зупинилось, судячи з календаря, у 2003 році.

Самотність утрьох

90-річна баба Ліда, 92-річний дід Євген та їхня 65-річна донька Ніна живуть у столітній дерев’яній хаті, яку придбали у німців. Баба Ліда народилася у Жовтневому тепер це Сусваль, а дід Євген у Почекайці – тепер це вулиця Польова села Людмильполь. Вони навідріз відмовилися фотографуватися, хоча розмовляли з журналістами охоче.

Через їхнє життя проколися усі біди української нації: війна, виселення, поділ кордонів. Вони так часто в дитинстві вимушено змінювали місце приживання, що тепер, коли пам'ять уже підводить, то й толком не пам’ятають де жили і чому їх виселяли та переселяли. Пригадують, що раніше у Людмильполі жили німці, поляки, євреї та українці.

- Всі нації жили до війни мирно, так як має бути. А як почалася війна, то почали один одного вбивати, - каже дід Євген, а його дружина додає, що її маму і брата забили поляки. Їй тоді виповнилося лише 16 років.

- Мій тато попав під аварію у млині. Восени похоронили тата, а 7 лютого 1943 року забили маму. Я тоді була у Красноставі у тітки, - розповідає про особисту трагедію баба Ліда.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Поляк, кішка Гандзя та медові луки – чим живе волинське село Заболоття

До школи Ліда не ходила, тож ні читати, ні писати не уміє. Натомість, дід Євген ходив до польської школи і грамоті навчився. Його батьки ще малим віддали на виховання до дядька у Польщу, а коли по війні він повернувся до рідного села, то родини не застав – матір та сестру вбили як він каже «свої люди». Його батько покинув матір та виїхав до Америки, але ніколи не спілкувався з рідним сином.

Дід Євген трохи з ностальгією пригадує той час, коли у селі діяла ферма і всі люди мали роботу в тому числі і він, бо все життя пропрацював трактористом.

- Немає держави у нас такої як потрібно. І влади немає як потрібно. Хіба то влада?- спересердя каже старенький.

Його роздуми підхоплює баба Ліда та розповідає, що коли почалося АТО вона отримала опікуна.

- Щоб не йти в армію взявся один за опікунство. А тепер покинув. Спочатку то і підлогу мив, і воду носив, і їсти варив.

Нині родина тримає кілька курей, пса та козу.

Подружжя Цуцьких в парі прожило 72 роки. На питання чи було кохання, баба Ліда чесно відповіла:

- Яка любов була! Він сирота – я сирота. Так нас оженили, повінчали, розписали і так жили.

На усю трагічність епохи, червоною ниткою наклалися особисті, дрібні для історії, але масштабні для них трагедії. Хоч подружжя разом народило двох дітей та донька заміж не вийшла, має інвалідність, хворіє, а сина ось уже 35 років як немає - втопився. І лише з портрета з-під рушника його молоде обличчя дивиться на стареньких, сивочолих батьків застиглим поглядом…

Як би там не було та прожити разом 72 роки - це свідчення хоча б гармонії. А зберегти у 90 років світлий розум – свідчення Божої ласки. Та все ж, залишаючи оселю Цуцьких не полишало відчуття, яке навіть описати важко. От прожили люди цілу епоху і віком Бог наділив, а щастя ніби і не сповна дав…

Така любов буває раз на все життя…

«Можливо на цьому світі ти – лише людина, але для когось – ти цілий світ». Цей вислів Габріеля Гарсія Маркеса абсолютно точно описує подружжя Олексія та Євдокію Селещук. Їм обом уже за 70, але чистоті їхньої любові позаздрить сучасна молодь.

Розмовляємо у теплій літній кухні. Пан Олексій уродженець Людмильполя, пам’ятає кожну хату, яка була і зникла у селі та тих, хто в них жив.

Пригадує подружжя ще й таке село як Осередок, що було сусіднім до Людмильполя, але у 70-х роках щезнуло.

- Була у нашому селі й школа. Ще під соломою. Я у ній вчився. Закінчив початкових чотири класи, - каже пан Олексій.

Він 10 років присвятив службі в армії, а решту життя працював у колгоспі. Спочатку служив у Жовтневому, а коли частину перевели у Вінницьку область та народились малі дітки – службу покинув. Народило подружжя 5 діток, з них 2 померло. Син та донька мешкають неподалік у сусідніх селах, а ще одна донька у Луцьку.

- Ми дітей не експлуатували. Сказали їм: «діти, вам буде добре раз, а нам сто раз. Кого зустрінете, полюбите і з тим і живіть».

Дізнавшись, що Олексію Селещуку 70 років із здивуванням запитуємо, де його сивина. А її немає. Він та його дружина в парі 45 років, виглядають молодшими за свій вік, а все тому, що люблять один одного щирими, відкритими серцями.

- Ми три з половиною роки зустрічалися для того, щоб одружитися. У мене такий характер, що маю дізнатися про людину на всі випадки життя: як ми сваримося, як уміємо прощати, які ми добрі, наскільки щирі один до одного, - пояснює чоловік.

Як вперше зустрілися Олексію було 26 років, Євдокії 20 років. Він був хлопець красивий, підтягнутий, бо в армії займався спортом. Якось, після випровадин сусіда до армії, разом з друзями вирішили піти до сусіднього села Красностава, як жартома вирішили, - шукати дівчат. Друг пішов до своєї дівчини, а Олексій зі ще одним хлопцем присіли його чекати. Аж раптом на дорозі побачили дівчину та почали до неї залицятися. Нею виявилася Євдокія. Олексій визвався її провести.

- Довів до хати, а з неї вийшла мама. Я й кажу – ой теща. А вона питає, а чого теща. Відповідаю, раз дівчина сподобалася, то і її мама має подобатися.

Заради своєї Євдокій він відмовився від кар’єри, квартири та доньки командира полку. Останній дуже хотів, щоб Олексій на ній одружився. Пропонував командир чорну «Волгу» та роботу водієм у начальника КДБ в іншій області, бо все думав, що вмовить Олексія одружитися на своїй доньці.

А ще пан Олексій зізнався, що не лежить у нього душа до життя в місті. Нещодавно ледь витерпів кілька днів у лікарні – впав з велосипеда, отримав струс мозку та забої обличчя.

- Тиждень відлежав і кажу додому хочу. Дружині тут теж важко: коні, корова. Я нічого не роблю, але хоч присутністю допоможу.

Тримають Селещуки пару коників та дві корови. Кажуть, змушені, бо чоловік має хворобу серця, яка вимагає постійного лікування, тож уся пенсія йде на ліки, а жити за щось треба. А оскільки село не газифіковане, то пара коників дуже допомагає при заготівлі дров.

Після щирої розмови виходимо на вулицю аби зробити фото. Під ногами крутяться трійко котів.

- 20 котів було у нас одного року. Чотири кішки народили, то я їх по всьому Красноставу розвозив, - сміється пан Олексій.

Така любов буває раз на все життя… Подумалось мені, коли подружжя провело нас до воріт свого обійстя.

Ось таке воно село колишніх колоністів. На перший погляд самотнє, а на другий – спокійне і розмірене. Вірю, що лелеки закружляють над Людмильполем і це село не зникне з карти Волині…

Ярослава Вознюк

Бажаєте першими дізнаватись останні, важливі та цікаві новини Луцька, Волині, України та світу? Приєднуйтеся до нашого каналу Telegram .

Також слідкуйте за нашою сторінкою у Facebook .

Вас також може зацікавити